Оце задача!

Був собі Геник. У четвертому класі навчався. Що тільки вчителька його не запитає, на усе відповість і має «п’ятірку». Писав Геник краще за всіх, розв’язував задачі швидше за всіх.

Але не любили у класі Геника. Надто вже виставляв він напоказ свій розум. Відповість на запитання вчительки — так і гляне на всіх, наче каже: «Я найрозумніший».

Весною зібрався клас у похід. Раділи діти: яка то втіха — мандрувати, ще й ночувати в лісі! Думали-гадали, які речі брати в похід, як обід варити, як ночівлю влаштувати. І вирішили: брати в ліс на двох одну ковдру, одну миску. Швидко розділились попарно.

А з Геником ніхто не хоче ні ковдри однієї брати, ні з однієї миски їсти.

Заплакав Геник, підійшов до учительки й каже:

— Я ж нікому слова поганого не сказав… За що ж мене незлюбили?

Учителька йому:

— Нелегко заставити себе говорити. А ще важче примусити себе мовчати. І ще важче заставити себе думати. Але найважче — це примусити себе відчувати.

— Як же примусити себе відчувати? — питає Геник.

— Треба бачити людей іншими очима. Ти радієш, що розумніший за всіх. А треба журитися, що немає розумніших за тебе. Адже кожен, що вважає себе «най-най…», врешті-решт стає одиноким.

— Дякую за науку, — сказав Геник. — А як же мені в ліс іти з товаришами?

— Іди. Бери свою ковдру, свою миску й починай своє нове життя. Відкривай очі на людей і вчись бачити їх по-іншому.