Новорічне диво

Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра – Новий рік!
Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих.
Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка.
Стало зовсім темно. Мороз посилився. Кошеня так змерзло, що не могло вже й поворухнутися. Воно вже не спостерігало за людьми, а заплющивши оченята, сиділо тихо, наче заснуло.
Воно не бачило, як у вікно його помітила маленька дівчинка. Лише відчуло, як його підняли теплі й ніжні рученята і понесли в інший світ…
Куранти били дванадцять, всіма кольорами блимала ялинка, надворі тріщав  новорічний  мороз, кружляли холодні сніжинки.
А на м’якенькому килимку  солодко спало маленьке кошенятко, і біля нього стояла тарілочка з теплим молочком