На добраніч

Був собі, жив собі невеличкий жучок. Коли він сідав на гілочці, пташки казали:

— Он зелений жучок, зловімо його!

І пурх-пурх до нього. Та жучок був кмітливий, Він — дж-дж! — розправляв крильця і втікав.

Все він навколо облітав і знав, і з усіма був знайомий. На галявині квіти угледіли його і кажуть:

— Що то за гарний золотий жучок? – лети до нас!

Сонце гріло, пташки співали. Як весело влітку! Стільки знайомих! Отак би все життя!

Аж раптом, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув — і невидимі пута порвалися. Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі срібні ниточки літали в повітрі.

— Цікаво, цікаво, — мовив жучок, — я ще такого не бачив…

Справді, ніби щось заплутало його нiжки. Вiн швидко зачеберяв ними у повiтрi, рвонув — i невидимi пута порвалися.

Жучок був завжди цiкавий до всього i тому почав оглядатися на всi боки. Якiсь тоненькi срiбнi ниточки лiтали в повiтрi.

— Цiкаво, цiкаво, — мовив жучок, — я ще цього не бачив.

— Хiба ви не знаєте, що це таке? — спитала з жахом маленька комашинка. — Це ненажери-павуки плетуть своï сiтi, щоб ловити нас, маленьких комашок.Тiкайте геть, як побачите це жахливе плетиво!

— Вона помиляється, — звернувся старий жук до маленького жучка, — можеш менi повiрити, що тi сiтi зовсiм iншi. Вони плетуться для повiтряних мандрiвок.

— Для повiтряних мандрiвок? — здивувався жучок.

— Дивись! — прошепотiв старий жук.

На гілці того ж дерева, трохи нижче вiд них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок i, пiдiбравши всi своï вiсiм нiжок, пiднiсся на павутинці у повiтря.

— Ой, i я хочу погойдатися на такiй ниточцi! — закричав жучок, пiдлетiв, схопився за якусь срiбну ниточку, склав нiжки й крильця i враз… упав на землю.
Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вмiли лiтати.

Пiдвiвся вiн з землi, почухав нiжкою бочок i знову вiдкрив здивовані очi: адже вiн упав пiд кленом, i завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.

— Що воно робиться, дідусю? — ніяк не може зрозумiти жучок.

— Осiнь, синку, осiнь! — мовив старий жук i похитав рогами.

— Хм, — сказав жучок, — подивимось, що то за осiнь.

Вже не впiзнати було рiдного лiсу, рiдноï галявинки, рiдного ставка. Квiти пов’яли i посохли, травиця пожовкла. Усi були заклопотанi, всi готувались до зими. Жучок лiтав то туди, то сюди i не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками i відлітали у вирій:

Прощавай, наш рiдний гай.

Летимо в далекий край!

Ось пташки знялися високо-високо i зникли за хмарами. Що дня вiдлiтало ïх усе бiльше та бiльше. Жучок полетiв до ставка. Товста жаба та п’ятеро жабенят сидiли на лататтi i спитав чемно:

— А коли ви збираєтесь вiдлiтати?

— Вiдлiтати? Ква-ква! Якi дурницi! Хто ж розумний вiдлiтає? Ми ляжемо спати на самому днi, у себе вдома, в м’якому мулi.

— А що ж менi робити? — перелякано спитав жучок.

— Якщо хочеш, можеш i ти спускатися з нами — мiсця в нашому домi на всiх вистачить.

Жучок глянув на воду — i аж моторошно йому стало: вiн же потоне, коли пiрне глибоко, та й вода така непривiтна, холодна.

— Полечу, пошукаю i собi хатку, — вирiшив вiн.

Пiд корiнням пенька, серед зеленi, вiн помiтив невеличку дiрочку.

— Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!

Вiн встромив голiвку в дiрку , потім смiливо влiз увесь i раптом зупинився. З тридцятеро змiй спали там, переплiвшись. Жучок затремтiв i кинувся назад. Невеличка змiя коло входу раптом позiхнула i глянула просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тiльки могли його нести нiжки.

— I де ти загинуло, мале, дурне? — почув вiн коло себе. Обернувся i побачив старого жука з рогами.

— Дядечку! Я потрапив до страшних змiй. Вони теж сплять, а я ïх збудив. Тiкаймо, вони з’ïдять нас!

— Не лiзь, куди не просять! Так тобi й треба! — засмiявся старий. — Та то веретiльницi — великi ящiрки. Дуже ти ïм потрiбний: вони вже на зиму полягали.

— А що ми робитимемо?

— I ми ляжемо. — I старий показав жучковi щiлину в корi старого дуба. — Отут ми й поспимо.

— Хм… — похитав головою жучок. — Що ж, спати, так спати, — промовив i склав крильця. Вiн втомився за своï мандрiвки i охоче заснув на цiлу зиму.

А старий жук потихеньку наспiвував:

Люлi, люлi, жучку,

Спи, засни!

Поки стане тепло,

До весни!

А потiм i сам став клiпати очима й теж заснув.

На добранiч, жучки!