Лисиця Лариска та білка Оленка

Коли лисиця Лариска ще тільки підростала, вона не знала, хто в лісі і як бігає. Іде вона одного разу, а з ялинки шишка – бац її по спині. Підняла вона голову і бачить: по ялинці білка Оленка бігає, скаче і сміється.

– Цоко-цоко, моя хатка високо. Цоко-цоко, моя хатка високо!

– Це ти, білка Оленка, в мене шишками кидаєшся? – Запитала лисиця Лариска.

– Я.

– А чому ти, кидаєшся?

– А так, – сказала білка. – Нудно мені.

– А я ось візьму тебе і з’їм.

– Не з’їси.

– Ні, з’їм.

– Ну спробуй.

Подивилася лисиця Лариска, подумала: “Ноги у неї чотири, хвіст як і в мене. На дерево вона залізла – ну і що з того? Напевно, спеціальною гімнастикою займається. А ходить вона  все одно по землі. Ось я почекаю, поки вона з ялинки злізе, і зїм  її”.

Лягла лисиця Лариска під ялинкою, хвіст по траві розстелила – чекає. Ранок увесь чекає, день чекає – не злазить білка. “Добре, – думає лисиця Лариска, – їсти захочеш, пити захочеш – злізеш. На ялинці води нема!”

А білка Оленка трошки посиділа, на другу гілку перестрибнула, на третю, на п’яту. З ялинки на другу ялинку. По дорозі шишок поїла. Потім до ріки в кущі поскакала , з сорокою Софійкою посварилася.

– Ча ча ча! – сказала сорока Софійка. – Ти чого по гілках скачеш? У тебе чотири ноги, по землі бігати тобі треба. А дерева для тих, хто має крила.

– Цоко-цоко-цоко! – засміялася білка. – Тобі місця у лісі мало? Ліс, для всіх, де хочу там і бігаю!

Напилася білка Оленка, ще шишок поїла і  під вечір на свою ялинку повернулася. Дивиться, а лисиця Лариска внизу сидить.

– Ти ще сидиш? – Запитала білка Оленка.

– Сиджу, – сказала лисиця Лариска.

– Чекаєш?

– Чекаю.

– Ну, чекай, а я спати піду. Добраніч!

Влаштувалася вона зручніше на гілці і заснула. А лисиця Лариска не знає, що білка і поїла вже, і попила, думає: “Добре, я голодна, і ти голодна, я пити хочу, і ти пити хочеш. Я вперта, почекаю, все одно злізеш, сама в рот попадеш”.

Вранці білка Оленка прокинулася, умилася, питає:

– Ти ще тут, лисице Лариско?

– Тут.

– Сидиш?

– Сиджу.

– Ну, посидь ще.

І знову – з гілки на гілку, з ялинки на ялинку, до річки збігала, поїла та попила. Лише увечері повернулася, коли вже сонце заходило.

– Ти ще сидиш, Лариско? – Запитує.

А в лисиці від голоду і спраги язик ледь повертається в роті. Але все ж таки відповідає:

– Сиджу.

– Все з’їсти мене хочеш?

– Хочу.

– Ну, посидь ще.

До ночі у лисиці Лариски живіт з голоду почав боліти. Жодного терпцю немає. І вирішила вона додому збігати, поїсти та попити, а потім повернутися і знову сторожувати.

– Де ти пропадала? – Запитала її мати. – Зовсім худою стала.

– А я білку впіймала! – відповіла лисиця Лариска.

– Як упіймала?

– А так…

І розповіла, як білка Оленка на дереві сиділа, а вона внизу на неї чекала.

– Недотепа ти у нас, Лариско, – сказала мати. — Білка має чотири ноги, але вона з дерева на дерево стрибає, з гілки на гілку перелазить. Поки ти сиділа внизу, вона весь ліс оббігала, про твою дурість розповідала.

Зрозуміла лисиця Лариска, що багато чого вона ще не знає, і вчитися їй треба. А білка Оленка з того часу, як тільки побачить її, то шишкою в неї запустить,  і дражниться:

– Цоко-цоко! Ну, як, Лариско, коли їсти мене прийдеш?

А лисиця Лариска тільки пошипить від злості та геть біжить. Зрозуміла вона, що їй ніколи не зловити білку на дереві!