Як лисиця Лариска наймалася гусей няньчити

Прокинулась вранці лисиця Лариска, піч не топила, каші не варила, недоїдками поснідала.

Начепила наплічник, що у туристів поцупила, виламала горіховий ціпок, двері до хати відчиненими залишила, пішла по стежці. Ціпком підпирається, сльозами заливається.

А на березі сорока Софійка сидить.

– Овва! – здивувалася сорока Софійка. – Чого це ти така сумна?

— Ох, Софійко, не стало мені життя в лісі. Замучив мене хитрий заєць Коська. В мене навіть апетит пропав, навіть уві сні тремчу від страху.

– То з’їла б ти його та й годі!

– І з’їла б. Та тільки надто розумний він став, не перехитрувати його. Краще я в чужім краю житиму. Наймуся нянькою – гусенят доглядатиму.

– Отакої! – здивувалася сорока Софійка. – Де ж це бачено, щоб лисиці няньчили гусей?

– Та це в нас дивно, а в інших краях усе навпаки. Там лисиці пасуть гусей, курники охороняють… От я і йду до чужого краю. А зайцеві скажи, що хату мою я йому залишаю.

Сорока Софійка полетіла, заторохтіла:

– Гей-гей! Слухайте всі, у мене новина! Лисиці Ларисці життя не стало від зайця Коськи, пішла вона в чужі краї гусенят няньчити…

– Хату свою зайцеві залишила – він найхитріший, він найрозумніший!

– Бреше! – сказала ворона Варварка. – Усе бреше, усім бреше, завжди бреше!

А заєць Коська повірив. Побіг до їжака Кирилка, став хвалитися:

– Чув? Вигнав я лисицю Лариску з лісу. Он який я хитрий, он який я сильний!

– Не вірю я їй, – сказав їжак Кирилко.

– Та чого не так, коли все так! – образився заєць Коська. – Та ти тільки поглянь на мене, який я є!

Стрибнув заєць на пеньок, випнув груди, розправив вуса.

– Ну як, бачиш? – питає.

– Бачу. Звичайний заєць, тільки хвалько.

– Ну й не вір! – образився заєць Коська. – А я піду лисиччину хатку займати. Завтра і новосілля справлю.

Ларисчина хата під ялинкою. Всередині просторо, сухо.

Берестяна діжечка для води, берестяний кухлик для пиття. Люди зробили, біля криниці залишили, а вона поцупила для себе. Особливо ліжко сподобалося зайцеві.

Вночі Косьці сон наснився, ніби став він у лісі найсильнішим. Навіть ведмідь Потап просить:

– Допоможи, Косько, підняти колоду, мені самому не подужати.

А вовк Вакула як його побачить, так на спину й валиться, за всі образи прощення просить.

Вранці заєць Коська встав, зробив гімнастику, води з берестяного кухлика напився.

Послав сороку Софійку гостей кликати – їжака Кирилка, білку Оленку, дятла Дмитра, бобра Бориса.

– Гаразд! – сказала сорока. – Покличу. Тільки ти ведмедя Потапа забув.

– Але він надто великий, – зітхнув Коська. – У двері не пролізе. Ну то нехай, клич, біля порога посидить.

Полетіла сорока, а заєць Коська став міркувати – чим гостей пригощатиме? Кому горіхів треба, кому малини, кому грибів, кому комах. За тиждень усього не збереш… Що ж робити?

Та й вирішив: як нема чим частувати, він гостям виставу влаштує, пісень заспіває. Тільки от біда: жодної згадати не може! Довелося скласти нову.

Нема звіра сильнішого у лісі

Біжать від мене вовки й лисиці

Гуп-гуп-гуп копитця

Не вернеться вже лисиця!

Тільки раптом стемніло чомусь у хаті. Озирнувся, а біля порога лисиця Лариска стоїть!

– Здрастуй, Косько, хі-хі, ха-ха-ха! Чи добре тобі спалося у моєму ліжку? А я, бідолашна, горе горювала, в ямці ночувала…

Та от, нарешті, ти й попався – не вистрибнеш тепер, не втечеш, не заспіваєш, а заплачеш!

Заєць Коська і сам про пісні вже забув, тільки очима кліпає. А лисиця Лариска посміхається та облизується:

– Ох і дурний ти, Косько. У голові твоїй дупло, а в дуплі темно!

– Ну де ти таке чув, щоб лисиці гусей пасли та зайців боялися? Адже це я сама придумала, щоб тебе зловити, а ти й вуха розвісив! От розповім вовкові Вакулі – ох і посміємося!

Заєць Коська сидить ні живий, ні мертвий. Про одне тільки думає: як врятуватися, як вискочити? Нічого придумати не може. Раптом бачить: повернула лисиця Лариска голову, озирнулася.

І тут все саме собою вийшло: наче зайця яка пружина підкинула – як стрибне у двері,та через голову, та до лісу…

А лисиця Лариска тому повернулася, що їжак Кирило в кущах зашарудів – він першим у гості прийшов. Тільки й встигла вона клацнути зубами та зайцеві Косьці вухо порвати.

З того часу як побачить десь Коську здалеку, так і дражнить:

– Гей ти, рване вухо, голова з дуплом, не хочеш у моїй хаті ще пожити? На м’якому ліжку поспати?

Але заєць Коська не ображається. Сам винен: хто лисицям вірить, той і без шкури залишитися може. А з порваним вухом жити можна. Зате він тепер знає, як лисиці гусей няньчать.