Ловець качок Гомбей

Жив собі колись ловець качок на ім’я Гомбей. Щодня ходив він на озеро, ловив одну качку, продавав її в місті і з того жив.

Та якось Гомбей подумав:

«Куди це годиться — одна качка! Ловитиму щодня сотню».

І він розставив на озері сотню пасток.

Прийшов наступного дня вдосвіта, дивиться — у сильцях б’ють крилами качки. Порахував — дев’яносто дев’ять.

«Лишилося ще одну впіймати»,— подумав Гомбей. Стиснув у руці кінець товстої мотузки, що з’єднувала сильця, і причаївся.

А тим часом зійшло сонце — озеро заблискотіло. Осліплені тим сяйвом качки стрепенулись і враз злетіли угору.

— Ой!.. — і Гомбей смикнув мотузку.

Але ж качок було дев’яносто дев’ять, а він — один. Тому качки понесли Гомбея високо в небо.

Разом із Гомбеєм вони пролетіли над горами і лісами. Та раптом мотузка обірвалась — і Гомбей шугонув униз. Бах! — і земля загула: Гомбей упав на поле.

— Ой, людина спустилася з неба! — вигукували приголомшені селяни і збіглися до нього.

Гомбей чухав потилицю й розповідав, як він опинився отут на полі.

— Бідолаха! Як же ти вернешся додому, коли тебе занесло так далеко? Стань до мене на роботу,— порадив йому якийсь жалісливий селянин.

Наступного дня Гомбей уже допомагав тому селянинові по господарству: косив траву на сіно, обробляв землю.

Одного разу жав він серпом просо, дивиться — одна здорова стеблина аж зігнулася під вагою зерен. Гомбей відрізав колос — і вигнуте, мов лук, стебло випросталось і підкинуло його в небо. Вітер підхопив Гомбея й поніс до гір.

Цього разу він упав на міську вулицю. Збіглися, заметушилися навколо нього люди.

— Величезний птах упав із неба!

— А може, це бог-громовержець?

Засоромлений Гомбей утік і заховався у крамничці парасольок. Хазяїн злякався чудернацького чоловіка, що прилетів із неба, та коли Гомбей розповів, як було діло, пожалів його:

— Поки не взнаєш дороги додому, побудь у мене. Наступного дня Гомбей уже працював у крамничці.

Та якось, коли він сушив парасольку, знявся сильний вітер і поніс його разом із парасолькою високо в небо. Гомбей міцно тримався за ручку й крутивсь, як паперова дзига.

А тим часом вітер ущух, і Гомбеєві ноги торкнулися чогось твердого.

«Врятувався!» — подумав Гомбей і глянув униз.

І в ту ж мить пополотнів: він зачепився за вершечок п’ятиярусної пагоди.

— Рятуйте! Рятуйте! — закричав Гомбей, прилипнувши до пагоди. На його крик позбігалися люди, але ніхто не міг зарадити його біді. А тим часом Гомбеєві потьмарилося в очах, і ноги ковзнули вниз. Гомбей упав людям на голови, і від того удару в когось з очей полетіли іскри. Ті іскри бризнули на храм та пагоду й запалили їх.

Кажуть, такої пожежі ще світ не бачив.