Казка про колосок, волошку і росинку

Колосок потоваришував з росинкою, коли був ще зовсім маленьким. Росинка, як тільки прийшла, відразу ж напоїла колосок. А він так хотів пити!

З тої пори росинка поїла його і мила – вона вміла робити обидві ці справи відразу. І хоча колосок швидко зростав, а росинка залишалася маленькою, вони продовжували товаришувати.

Все було б добре, якби не з’явилася раптом волошка. Вона подивилася на росинку своїми туманно-блакитними очима, і вона в туж мить вмила її і напоїла. А волошка, як тільки зміцніла трохи, стала колоску ніжку підставляти – не так, щоб всі бачили, а непомітно, під землею. Штовхає його корінцем, а сама в цей час блакитні свої очі до неба закочує: я, мовляв, тут ні при чому.

Стала росинка помічати, що колосок став якимось сумним. Ось вона і питає його одного разу:

– Колосок, хіба я тебе не напуваю?

– Як не напуваєш – напуваєш! – відповідає колосок.

А росинка знову питає:

– Колосок, хіба я тебе не вмиваю?

– Як же, вмиваєш! – відповідає колосок, але чомусь ображено трясе золотистою головою.

А волошка прикидається доброю.

– Милий ти мій колосок! – шепоче вона, і обіймає колосок, і лащиться до нього.

Став колосок вянути від її обіймів.

Розплакалася тут росинка. Але сліз її не було видно.

Хіба можуть бути помітні на росинці сльози?

Вона гірко плакала і казала:

– Чому я росинка, а не дівчина з руками і з ногами? ..

Але як тільки вона це сказала, в полі з’явилася дівчинка з руками, і з ногами, і навіть з бантиком на голові. Вона вирвала волошку разом з корінням і поклала її до оберемку таких самих волошок, які тримала в другій руці.

А росинка почала, як завжди, вмивати і поїти колосок. Цього дівчинка робити не вміла.