Як Мама Му розважалася

Прийшла зима. За вікном корівника вже лежав сніг, був звичайний сірий зимовий день.

Мамі Му було сумно.

– Му-у-у, влітку можна погуляти пасовищем, – сказала вона. — Влітку сонечко, можна щипати траву, можна попустувати. Можна помилуватися метеликами, і взагалі постійно щось відбувається. А взимку стоїш і стоїш, витріщаєш очі. Ні, треба щось вигадати. Нудно.

Хоп-хоп-хоп. Бумсь. Це біля Мами Му сів Ворон.

– Привіт, Вороне. Рада тебе бачити! Як добре!

— Привіт, Мамо Му, — сказав Ворон і сів на поперечину стійла.

На крилах у нього був сніг.

– Ти кашляєш, Вороне? — серйозно запитала Мама Му.

– Що? Кар-р-р! Чому я маю кашляти? – запитав Ворон. Вигляд у нього був здивований.

— Хіба не кашляєш? – сказала Мама Му. — Почекай, Вороне. Я принесу ліки від кашлю. — Вона пішла до комірчини біля молочного складу. Задзвенів дзвіночок. Повернулась з коричневою пляшкою і поставила перед Вороном.

— Випий звідси одну ложку, Вороне. От і добре. Тепер ти матимеш кашель, — сказала вона.

Ворон злетів і заплескав крилами.

— Вщипніть мене за пір’я! У мене буде кашель? Ліки від кашлю зовсім не дають кашель! Що ви розумієте, корови! Якщо був кашель, то він пройде від ліків. Ось так!

Мама Му засміялася.

– Знаю-знаю, – сказала вона. — Я пожартувала.

Ворон не засміявся.

— Корови почали жартувати! Мені час додому!

Він відвернувся від Мами Му і раптом  почув шум, стукіт і дзвін дзвіночка позаду себе. Він обернувся. Мама Му лежала на підлозі, розкинувши передні ноги.

– Кар-р-р! Що ти робиш, Мамо Му?

— Я лежу на животі і витягаю ніс якнайдалі вперед. Притискаю роги якомога нижче. І витягаю хвіст якнайдалі назад. Ти знаєш, у що я граю? — спитала вона.

Ворон глянув на Маму Му.

— Може, в божевільну корову?

– У змію, Вороне!

– У змію! Ну все! У мене зараз віднімуться крила!

Мама Му почала звиватися по підлозі корівника. Це вдавалось їй нелегко.

– Ти мене не бійся, Вороне. Я не отруйна змія.

— А отруйна корова? Нічого собі, — промимрив Ворон і закотив очі.

— Бувай, — сказала Мама Му і поповзла по соломі.

Ворон підніс крило до чола.

— Поповзла на животі, — зітхнув він. – І куди ж ти?

— Шукаю печеру, щоб заповзти туди на зимівлю, — прошипіла Мама Му.

— Заповзти на зимівлю?

– Не хвилюйся, Вороне. Я повернуся як прийде весна, — сказала Мама Му і далі поповзла по соломі.

Ворон полетів за нею і почав голосно плескати крилами.

– Кар-р-р! Кор-рови не заповзають у печер-ру на зимівлю. І не виповзають з печер з приходом весни!

— Корови, звісно, ​​ні, — спокійно відповіла Мама Му.

— Ніяка ти не змія, Мамо Му. І все! Вставай! Розправляй роги! Скажи “му-у”. Швиденько!

Мама Му повернулася до Ворона. Висунула язик і зашипіла.

– Ш-ш-ш. Я бавлюся, Вороне, – сказала Мама Му і поповзла до молочного бідону. Там вона встала і струсила з себе пилюку.

Ворон зітхнув і повернувся до стіни.

– Кар-р-р! Як добре, що вона закінчила свою гру! Ось би прийшов господар і побачив, що його корова повзає на животі і зображує змію. Він отримав би атак серця!

Бух-бух-бух. Ворон обернувся:

— А тепер що? Хто це гримає?

Стукіт наближався. Дзвенів дзвіночок.

– Кар-р-р! Схоже, що це знову вона, — сказав Ворон. — Справді, це вона. Вона стрибає на задніх ногах!

Мама Му одним стрибком із великим шумом приземлилася біля Ворона. І заговорила, змінивши голос:

— Хто ти такий?

— Ти чудово знаєш, — сердито відповів Ворон. – Я – Ворон. Що з тобою, Мамо Му? Чому ти стрибаєш?

– Я… – сказала Мама Му.

— Чому в тебе вуха стирчать догори? — перебив її Ворон. — Вуха корови повинні стирчати в різні боки. Негайно опусти вуха!

– Я …

— І чому ти скрутила хвіст калачиком? – закричав Ворон. – Дуже дурний вигляд. Перестань крутити своїм хвостом!

— Я кролик, — сказала Мама Му змінивши голос. — Правда, дуже гарненький.

– Ні! – твердо сказав Ворон. — Згадай про господаря. Подумай тільки, раптом він увійде і побачить тебе! Одна з його корів стрибає на задніх ногах. Він одразу викличе ветеринара!

– Ну ні, він подумає, що це веселий жарт! – сказала Мама Му.

– Жарт? Кар-р-р! Йому доведеться знову будувати корівник. Підлога не розрахована на корів, що стрибають.

Мама Му застрибала до дверей. Бух-бух-бух.

– Стій! – закричав Ворон. – Куди ж ти? Невже надвір? Там зараз господар із дітьми.

— Му-у-у, вони роблять сніговика. І у них, звісно, ​​є морквина для носа сніговика. Може, вони мені її віддадуть? Кролики люблять моркву.

Ворон літав довкола Мами Му.

— Ну, ти сама подумай! Вони там тихо і мирно роблять сніговика, і раптом з корівника вистрибує корова з вухами, що стирчать угору і вимагає морквину!

– Корова? – сказала Мама Му зміненим голосом. Вона засміялася і показала передні зуби. – Я звичайний кролик. Тільки надзвичайно гарненький.

— У мене віднімуться крила! Мені час додому. Не виходь із корівника, Мамо Му. У сніговика має бути ніс. Ти не можеш з’їсти носа! — Ворон розправив крила і став перед Мамою Му.

— Так, куди ж без носа, — сказала Мама Му своїм звичайним голосом. — Ніс йому потрібний.

— Прекрасно, — сказав Ворон. — І ти будеш ходити нормально. Ну, як ходять усі корови? Так?

Бум-бум-бум Мама Му застрибала назад.

– Кар-р-р, перестань стрибати! – закричав Ворон. — Якщо вже тобі треба пограти в якогось звіра, то я знаю, в якого!

– Якого? — схвильовано запитала вона.

— У слона, — гаркнув Ворон.

– Ти так думаєш? – радісно сказала Мама Му.

— Так, бо ти схожа на нього. Але тобі краще не грати в нього.

— А ось і пограю, Ворон. — Мама Му полізла сходами на сінник. Сходи затріщали.

– Тут джунглі! – Закричала вона. — Горобці — це різнокольорові тропічні птахи. А ось іде слон! – сказала вона і затупотіла.

Ворон стояв, не рухаючись біля вікна, і дивився прямо перед собою.

– Ну чому? Чому вона грає у слона? Чому вона стрибає на задніх ногах? Адже вона лише корова. Корова є корова та нічого більше.

Але він щось помітив на підвіконні.

— Кар-р-р, що тут лежить? Пара сонячних окулярів. Ага!

Ворон одягнув окуляри на ніс і глянув у шибку.

– Хм-м, – сказав він з радістю. І почав крастись по підлозі корівника. Крилами він закривав чоло.

— Нишпорка Ворон, — прошепотів він. — Я стежу. Вистежую корів!

Він підкрадався і підкрадався через весь корівник. Інші корови мирно жували в стійлах і помахували хвостами. Мама Му спустилася з сінника. І побачила Ворона.

– Привіт, Вороне. Граєш? – весело сказала вона.

– Я не Ворон.

– Хто ж ти? — з цікавістю спитала Мама Му.

— Нишпорка, — сказав Ворон таємничим голосом. — Але я тобі не говорив, це секрет.

– Му му? А що ти зараз робиш?

— Стежу за коровами, сама бачиш, — відповів Ворон.

— Му-у, у такому разі я теж хочу бути детективом, —сказала Мама Му.

– Ти?

— Так, дуже весело стежити за коровами.

Ворон зняв окуляри і заговорив своїм звичайним голосом.

— Ти нізащо! – Закричав він. — Нишпорка — це не будь-хто. І вже принаймні не корова. Нишпорки не носять дзвіночків!

— Але це чудово, Ворон, — радісно сказала Мама Му. — Я — найкращий детектив із усіх. Усі думають, що я корова! Му-у.

— Я більше не хочу бути детективом, — сказав Ворон і різко зупинився. Крила звисли донизу. Сонячні окуляри він поклав на підвіконня.

— Що ти хочеш, Вороне?

– Хочу додому. Бувай!

Хоп-хоп-хоп. Ворон відлетів.

Мама Му одягла на себе окуляри. І стала повільно крастись корівником.

— Стежити за коровами — найвеселіше з усього, що я знаю. Але це секрет, – прошепотіла вона.