Як листопад зиму знайшов

Сумно якось стало старій Осені. Попросила вона Дощу покликати свого сина Вересня. Той не забарився і прийшов одразу до матусі та ще й зі своїм сином Жовтнем.

– А де ж це мій правнучок? – здивувалася Осінь.

– Десь, мабуть, бешкетує в Лісі, останні листочки з дерев знімає, – відповів Жовтень.

– Добре, внучку, пізній він у нас, але ти перекажи, що я його люблю напівзимника. Прийшов час, дорогенькі, покинути вас…

Тільки сказала ці слова Осінь, як до хатини залетів захеканий Листопад. Весь у жовто-багряному листі, змокрілий.

– Ой, бабусю! Татку!.. Я зустрів свою сестру, – випалив він з порогу.

Вересень і Жовтень лише плечима стенули:

– Хто ж це тобі таке сказав?

– Вона сама, я подарував їй візка, а вона мені – санчата. Зимонько! Зимо, заходь до нас, я познайомлю тебе з бабусею і всіма!.. – загукав Листопад у віконце Осінньої оселі.

Осінь усміхнулася загадково та й зникла тихенько за дверима своєї хатини.