Одного ранку прокинувся Хом’ячок та й думає:

— Зварю собі каші. Набридло сухе зерно гризти.

Вибрав він стиглий колосок, обтрусив зернята, склав у глечик, та й каже:

— Ой, щось я притомився. Відпочину трішки.

Сидить в холодку, куняє. А каші таки хочеться. Через силу підвівся, взяв глечика із зернятами. Налив води.

— Ще ж посолити треба. Щоб смачніше було, — порадив сам собі Хом’ячок. — А де ж сіль?

Туди-сюди, нема солі. Поки шукав стомився неабияк. Заснув під гарячим сонцем, спить аж хропе. Прокинувся геть по обіді. Сидить, чухається.

— Піду до Мишки, — каже — попрошу солі

З’їв кілька зернят на дорогу і потихеньку вирушив до Мишачої хатинки.

Прийшов, а Мишка каші наварила, вечеряти зібралася.

— Добридень, — привітався Хом’ячок.

— Та вже вечоріє, — всміхнулась Мишка.

— Оце щось хотів тобі сказати, та поки йшов, забувся, — почухав потилицю Хом’ячок.

— Нічого! Сідай, повечеряй зі мною! — запросила Мишка.

Хом’ячок радо вмостився за стіл, та нумо кашу за обидві щоки наминати!

— Згадав! — раптом скрикнув він. — Я ж поставив кашу варити та не знайшов солі.  От, вирішив у тебе попросити.

— Поставив кашу? — перепитала Мишка.

— Та… ніби ж кашу…

— То ти і вогонь розвів?

— Може й розвів…

— А довго ти до мене йшов?

— З обіду…

— Лишенько! — скрикнула Мишка й кинулась до дверей. — Скільки часу пройшло! Це ж може все поле вигоріти! Біжімо швидше!

Хом’ячок так перелякався, що мало не перегнав прудку Мишку. Прибігли. Дивляться, зернята в глечику залиті водою, а вогню й близько немає.

— Забув вогонь розпалити, — насилу вимовив Хом’ячок.

— Добре, що забув! — видихнула Мишка.

А тоді як розібрав їх сміх! Та так, що Хом’ячок аж по землі качався, не міг зупинитися. Та ще ж від того сміху так стомився, що одразу заснув.

А Мишка знайшла сіль, зварила Хом’ячку кашу та й подалася собі додому.