Як їжачок над лугом літав

Де це бачено, де це видано, щоб їжак та літав. А воно ж таки було. І в пам’яті не пропало, у воді не втопилось, надовго залишилось у лісових розмовах та в переказах.

Збирав якось їжак-бережак листя. До зими готувався, постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста. Листя, мов рясний дощ, осипалось, райдугою переливалось. М’яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.

Ото їжачок лягає на землю — та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромляється, нанизується. Отак назбирає він листя та й несе до старого дуплястого пня — до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.

Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м’якій постелі.

Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле осіннє листя.

Одного разу назбирав-наколов на свої голки-шпичата височенну, вищу за себе, хуру листя. Тільки вирушив додому. Коли це звідки не взявся — схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Закружляв, завив. Такий рвучкий та шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.

Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок. Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом-виднокругом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапилось із ним таке вперше.

На щастя, неподалік діброва була І кремезні, ще зеленочубі дуби стали супроти вітру. Зупинили його.

А їжачок спокійно та легко приземлився на листя. Розплющив очі отямився — не так уже й далеко залетів. А літав же довго.

Та ще довше він дивувався з того дива.

І нині, напевне, згадує ту пригоду.