Гойдалка для всіх

Щедра Осінь дуже полюбила гойдалку, яку зробили для неї старий ведмідь Буркотун та ведмежа Ласунчик. Вона часто гойдалась отут, між двома велетенськими дубами. Проте в Осені було безліч всіляких справ. Тому все рідше і рідше приходила на галявину.

Ведмідь Буркотун з онуком вже і голови поопускали: доведеться таки до барлогу ховатися. І нікуди від цього не дінешся, бо ведмедям треба спати
взимку.

А гойдалка манила до себе. Всіх. Гойдала, вигойдувала: вгору – вниз, вгору – вниз… І було так прекрасно, так чудово щоразу злітати.
Білченята сьогодні зранку мали поганий настрій. Вередували. Що ж робити з ними білці Намистинці? Вона всадовила на білу-білу липову дошку гойдалки семеро своїх донечок і синочків. А сама сіла на другий кінець. Осінній вітер вийняв свою знамениту люльку і дмухнув легенько.
І справді легенько, а гойдалка зрушила, загойдалась і згодом руді білченята забули про поганий настрій, попискували від утіхи…
Хто тут тільки не гойдався: олені, косулі, зайці, вовки, навіть якось підійшов дядечко Лось.

– Можна погойдатися?

– Воно, начебто і можна, – промимрило ведмежа Ласунчик, що саме злазило з гойдалки. – Але ж боюся, що гойдалка поламається.

– Ти так гадаєш? – мовив дядечко Лось. – А я більше боявся, що зачеплюся рогами за крону дуба…

– І це теж… – погодився Ласунчик. – Ще гілки поламаєте…

– А моїх рогів тобі не шкода? – образився дядечко Лось.

– Шкода, – відповів Ласунчик. – Та я чув, що пізньої осені ви скинете роги…

– То ще довго, – задумливо сказав дядечко Лось і сперся на гойдалку.

Гойдалка зойкнула. Ласунчик аж підскочив:

– Обережно, дядечку! Зламаєте!

– Не бійся. Я все бачу… – мовив дядечко Лось. – Давай хоч подивлюся, як ти гойдаєшся. Погойдайсь!

Ведмедик, мов м’ячик, стрибнув на гойдалку. І загойдався: взад – вперед, взад – вперед… За хвилину вже миготів у кронах дубів.

– Воно й правда, – пробурмотів дядечко Лось. – Так високо мені не злетіти…

Дні змінювалися днями, дощі – дощами, сонечко з кожним днем ставало сумнішим, затримувалось ранками у своєму палаці, а ввечері поспішало додому, щоб у світлиці чайку попити. Тепер у лісі про літо нагадували лише намальовані мальви на гойдалці. Вони так ніжно квітли, що і дощ нічого вдіяти не міг.
Звірята все частіше збиралися біля гойдалки, щоб зігрітися біля квітучих мальв. Та одного разу сталося непередбачене. Похмурого дня білка Намистинка зі своїм виводком прискакала погойдатися і запищала на весь ліс:

– Біда! Гойдалка зникла!

І погані, і добрі новини по лісі розносяться швидко. Незабаром всі звірята були на місці події.

– Як і куди? – стрибав навколо дуба зайчик Сіра Шубка.

– Дядечку Дубе, як же це сталося? – допитувалася стурбована білочка Намистинка.

– Вибач, небого, але я засинаю, – розплющив на мить очі дядечко Дуб. – Натомився за літо…

– Спіть собі на здоров’я, – зітхнула білочка Намистинка. – А ми будемо гойдалку шукати. Бо які квіти грітимуть нас у негоду?

– Як же майстерно хтось її зняв! – бідкався їжачок Голочка.

Цей добродій мав уже сьогодні зачинити засув своєї хатини на зиму. Та задля такої оказії вирішив зробити це завтра. Дуже вже любив їжачок Голочка всілякі загадкові історії.

– Робота чиста… І зроблена вночі… – їжачок нагнувся до землі і пильно вдивлявся у сліди на траві. – Гляньте сюди! – вигукнув Голочка і стукнув об
землю ціпком. – Нашу гойдалку хтось волочив.

Звірята кинулися за їжачком. Сліди й справді було добре видно. І незабаром вся компанія зупинилась біля парадних дверей чудового помешкання дядечка
Борсука.

— І хто б міг подумати, – пробурмотів знічено їжачок Голочка. — Такий поважний добродій… І на тобі – злодій.

Їжачок підняв ціпок і натиснув ним кнопку дзвінка. Через деякий час двері відчинилися і у щілину просунулася смугаста голова дядечка Борсука.

– Так… – двері прочинилися ще ширше. – У чому справа, добродії?

– А в тому, – промовив їжачок Голочка, – що наша гойдалка зникла. Ти часом не знаєш, де вона?

– Ваша гойдалка?! – перепитав дядечко Борсук. – Знаю. У моїй коморі.

– Що?! – ступила крок уперед білочка Намистинка. — Як же вона там опинилася?

– А ніяк… – спокійно відповів дядечко Борсук. – Я заховав її на зиму…

– Заховав?! – обурився їжачок. – Навіщо ти заховав нашу гойдалку?

– Як навіщо? – здивувався дядечко Борсук. – Не можна ж таку гарну гойдалку тримати на дощі і на снігу.

Звірята мовчки дивилися на дядечка Борсука. А він – на звірят.

– А чому ви нас не попередили? – запитав зайчик Сіра Шубка.

– Та ви ж уночі спите, – сказав Борсук. – Чи ж міг я піднімати вас з теплих ліжечок?

– Отже, ти заховав нашу гойдалку…- До весни, – сказав дядечко Борсук. – У мене місця он скільки. Стане тепло – повісимо знову…

Звірята мовчали. Вони розуміли, що дядечко Борсук правий: гойдалку треба приберегти від негоди. Що пора вже готувати лижі і ковзани. Проте їм так
не хотілося розлучатися з теплом і гойдалкою. Так не хотілось… Та нічого не вдієш.

Звірята попрощалися з дядечком Борсуком і розійшлися по домівках. Борсук із сумом подивився їм услід, потім навсебіч, чи ніякого зайди немає, і щільно причинив двері свого будинку.
За літо всі напрацювалися, тож і спочити треба. А навесні знову полетить угору чудова гойдалка, розмальована мальвами! Вгору – вниз, вгору – вниз…