Дощ

Небо затягнулось хмарами сумними,

Блискавки зіткнулись крильми золотими,

Горобці здійняли куряву по шляху,

Дощ залопотів вже ніжками по даху.

— Синку, не барися! – зве з порога мати.

Але ж як від казки очі відірвати!

Забіга:

— Матусю! Глянь лише на небо!

Хто то гірко плаче? Що робити треба?

— Він не плаче!

— Мамцю, плаче, гірко плаче,

Й слізок не втирає, от ходім, побачиш!

Літній дощ короткий, теплий закінчився,

Став люстерком блище і садок умився,

І веселка вийшла над селом мов пісня,

– Мамо, я спізнився! Хто ж то плакав дійсно?

– Дощик срібно струнний плакав над полями,

щоб росла пшеничка диво-врожаями,

плакав над садами, щоб рожевощоко,

яблучка всміхались, радуючи око.

— Він добро приносить, чом же плаче, мамо?

— То не плач, то радість теплими сльозами,

Оживає небо, розцвітають квіти, ти куди, синочку?

— Я побіг радіти!