Чому вовки дзвоника бояться

Служила у станового поліцейського лисиця і службу свою старанно виконувала. Правда, невідомо, ким і як вона служила, — може, курей йому до обіду доставляла або ще що.

Одного разу становий поліцейський каже лисиці:

— Проси в мене чого хочеш за свою службу. Що не попросиш — все тобі дам!

Думала, думала лисиця, чого б попросити, й надумала.

— Дайте мені, — каже, — свій дзвіночок, щоб, коли я де пройду, всі мене боялися, як самого пана поліцейського станового.

Становий погодився. Дав їй свій дзвіночок, та й каже:

— Дивись не загуби його! А загубиш або віддаси кому, я з тебе шкуру спущу!

Побожилась лисиця, що нікому не віддасть і не загубить, і пішла собі гуляти по білому світу.

Хто тільки не почує дзвіночок — все лякаються і дають лисиці все, що вона не скаже.

Провідав вовк про те, що лисиця добула собі у станового дзвоник і що всякий її боїться і дає їй все, чого вона тільки забажає. Ось приходить він до лисиці і просить хоч на годинку цей дзвіночок. Не хотіла лисиця давати, та дуже вовк її просив.

— Ну вже гаразд, кум, — погодилася лисиця, — на, бери, якщо загубиш, поплачеш тоді. Становий за цей дзвіночок з нас обох шкуру здере!

Взяв вовк дзвіночок, та й побіг швидше роздобути собі чогось. Прибіг він в поле до пастухів:

— Мене, говорить, — становий прислав, щоб ви йому дали кращого барана, а не дасьте, так він сам зараз приїде і вас в холодну тюрму посадить!

Не повірили йому пастухи і давай його бити. Нацькували на нього собак, били, били і дзвіночок забрали. Пропав дзвіночок. Заплакав вовк, пішов до лисиці і розповідає їй, так, мовляв, і так. Заплакала і лисиця, та що вже тут поробиш? Шукай вітру в полі дзвіночок станового. З того часу, як тільки вовк почує дзвіночок, думає, що це становий їде його шукати. І, ледь живий від страху, біжить світ за очі.