Чому Вільчеку не везло у господарстві

Пішов Ян Вільчек косити сіно на луг, що цього року йому призначили. Трохи згодом прийшли туди ще Ігнацій Киселяк та Фелікс Гурка. Поділили луг, скільки кому належало, і почали косити кожен на своїй ділянці. Ігнацій на всю старався — його ділянка найбільше була.

Опівдні сіли в тіньочку і за обід взялися. Киселяк, той на хліб сало кладе, а Вільчек та Гурка сухий хліб жують. Вільчеку, ясна річ, трохи завидно стало, і каже він Киселякові так:

— Знаєте що, куме? Я теж все життя при ділі, ні на хвилину не сяду. Своєї роботи немає — іншим допомагаю, якийсь заробіток. І не зрозумію, що за причина, але не щастить мені в господарстві. Я жодного разу не забив свиню, щоб сала скуштувати. Може, ви, пане Ігнацій, знаєте, в чому тут штука?

— Я, тобі не скажу, бо сам не знаю. Але знаю, хто тобі, Янку, міг би це відкрити, якщо дуже хочеш. А якщо не дуже хочеш, то й не варто зв’язуватися.

— Невже так важко дізнатися?

— І не кажи! Треба в найстрашнішу грозу залізти на верхівку Бабиної гори. Туди в цей час сходить із хмар Хмарник,  і на всі запитання відповідає,

— Правду кажете куме, нелегка ця справа. Але варта. Я вже туди заберуся. Дуже мені хочеться знати, чому мені так не щастить у господарстві. Працюю я не менше за інших, все в хату несу.

— Це правда. Працівник ви що треба, — ніхто проти слова не скаже.

— О то й воно!

Ян Вільчек слів на вітер не кидав. На другий день сходив до сповіді, щоб будь-коли бути готовим у дорогу. І став чекати.

На третій день Бабина гора затьмарилася, почали хмари збиратися, грім загримів. Ян Вільчек усе кинув і бігом на гору! Добіг до гори, а гроза на спад пішла, Бабина гора знову відкрилася. Повернувся Вільчек. «Довго я збирався, — думає. — Швидше рухатися треба».

Довго, коротко — знову Бабина гора затьмарилася. Вільчек якраз траву косив. Кинув косу і в чому був бігом на гору! Всю дорогу біг і встиг якраз вчасно. Тільки-но забрався на Бабину гору, тут гроза і почалася.

Спершу ніхто не з’являвся. Сів Вільчек на камінь і почав чекати, що буде. Вітер виє, блискавки сяють, грім гримить. У Вільчека волосся дибки на голові стоїть, трясеться від страху. І раптом в очах у нього потемніло, і з’явилася йому хмара: сива борода до пояса, сама в лусці, з кожної лусочки вода біжить. Завмер Вільчек, стоїть, білий, як стіна, мовчить, ніби язик проковтнув.

— Чого тобі треба? — питає Хмарник. А Вільчек – ні гугу.

Бачить Хмарник, що Вільчек боїться, і каже:

— Сам знаю, чого ти прийшов. Хочеш, щоб я тобі сказав, чому тобі у господарстві не щастить. Так?

— Так, — відказує Вільчек.

— Подуй мені на долоню.

Подув Вільчек, і в Хмарника на долоні з’явилося зображення. Подивився Хмарник на зображення і запитує:

— Хто це? Впізнаєш?

— Як не впізнати! Це ж я.

— Правильно. Це ти. Схоже, людина ти чиста, чесна і добра. Ні ти, ні твоя дружина не винні, що вам не щастить. Виходить, причина далі. Подуй ще раз мені на долоню.

Знову подув Вільчек, і з’явилося у Хмарника на долоні зображення Вільчекового батька.

— Впізнаєш цю людину?

— Впізнаю. Ще б я свого батька не впізнав!

— Так. Це твій батько. І на ньому немає гріха. Був він чоловік добрий і справедливий. Подуй ще раз.

Вільчек подув. З’явилося зображення його діда.

— А це хто такий, знаєш?

— Знаю, дідо мій.

— Правду кажеш. Це твій дід. І на ньому теж немає гріха. Шукаємо далі. Подуй на долоню.

Подув Вільчек ще раз, і на долоні у Хмарника з’явилося зображення невідомої людини.

— А цього впізнаєш?

— Ні, цього не впізнаю.

— Коли вже на те пішло, я тобі скажу, хто це. Це твій прадід. Він причина твоїх невдач. Глянь, як він насупився, все обличчя перекосило. Чоловік він був злий, це одразу видно. Людей обманював і безсовісно обкрадав, чуже життя ні в що не ставив, п’яниця був страшний: що добуде — одразу й проп’є. Весь дім пропив. Чого ж дивуватися, що його потомству не щастить, коли він належної основи не заклав!

— Отже, правду кажуть, що гріх до сьомого коліна не змивається? — питає Вільчек.

— А ти як думав! Розумієш, що до чого? Якщо хочеш, щоб тобі щастило, то мусиш людям повернути все, що в них твій прадід вкрав. Без цього не обійтися, от і вся моя відповідь.

—  Дякую за пораду, — вклонився Вільчек, і Хмарник зчез.

Повернувся Вільчек з Бабиної гори, зібрав по хаті усе, що вважав за крадене, і вночі по всьому селі розкидав. Пішов уранці подивитись, де що і як лежить, а того й сліду нема. Зрадів Вільчек: спритно він позбувся всього, що злом було помічено.

І справді стало йому на господарстві везти помаленьку. І землі прикупив, і корову, і другу, і третю. Почав забивати по дві свині на рік і на сало на чужому хлібі вже не заглядав. Будинок у нього — повна чаша, людям він більше не заздрить, дивиться всім сміливо в очі.

І ось зустрівся він з Феліксом Гуркою, з тим самим, з яким сіно того разу косив та сухим хлібом давився. У того в господарстві нічого не змінювалося. Бідував він, бідолаха. І так захотілося йому дізнатися, чому ж це куму Вільчеку везти почало. Зупинив він Вільчека.

— Куме, а куме! – Питається. — Чому вам тепер щастить, а мені ні? Як бідував, так і бідую. Відкрийте мені секрет.

— Відкрию, чому ж не відкрити. Тому два роки,  я ходив до Хмарника на Бабину гору в саму грозу. І Хмарник мене надоумив, що треба зробити, щоб господарство пішло на лад. Потрібно б і вам туди сходити. Дорога важка, та справа того варта.

— От добре, куме, що ми з вами зустрілися!

Розпрощався Вільчек із Гуркою і пішов у своїх справах.

А тут якраз почала над Липницею гроза збиратися. І помчав Гурка, не довго думаючи, до Хмарника на пораду. Дістався до вершини Бабиної гори в саму грозу, бачить — Хмарник зійшоа вже з хмари і на скелі сидить. Видерся Гурка до нього ближче і питає, чи він той Хмарник, що куму Вільчеку дав добру пораду.

— Той, самий — відповідає Хмарник.

— То скажи й мені, чому мені в господарстві не щастить.

Хмарник аж підхопився.

— Ах ти, злодюго і п’яниця! – Кричить. — І ти ще про невезіння мені говорити!? Пив би менше!