Сердита черепашка

Під корчами старої верби у річці жила черепашка Жабурниця. Дві чорно-зелені стулки були її житлом, і Жабурниця ніколи звідти не виходила. Коли їй не ви­стачало їжі, вона висовувала костур і, спираючись на нього, перетягала свої стулки-кибитку по піску трохи далі. Та це було рідко. Жабурниця була лінива і не любила мандрувати.

Навколо срібними хвильками вигравала річка. Вдень сонце спускало у воду свою золоту сітку і раді­ло, коли в неї потрапляли блискучі рибки… Рибки ло­вили промені і гралися ними, наспівуючи:

Сонце світло нам дарує,

Кожну рибоньку милує.

Це весна, весна, весна

Стільки сонця принесла.

Жабурниця трохи відчиняла свої стулки, висовува­ла краєчок розпливчастого носа і обурювалася:

— Дурненькі! Чого вони так галасують? Нічогісінь­ко не бачу хорошого! Чого їм так весело?

Звичайно, риби не припиняли своїх гулянок, а тіль­ки дуже дивувалися:

— От відьма! Слизнючка! І хто її чіпає?

Жабурниця ховалася в свою хату, сердито грюкаю­чи дверима, аж хмара піску здіймалася.

Була весна, на березі цвіли квіти. З верби опадали пахучі китиці, і вода ставала запашною.

Одного разу на стару вербу прилетів соловей. Цілу ніч він співав радісних пісень, і всі слухали його: і риби, і жаби, і водорослі, і навіть місяць і хмарки, які пливли над річкою.

Соловей співав приблизно таке: «Який широкий пре­красний світ! Та найпрекрасніша у світі моя батьків­щина… Яке щастя в ній жити, літати й співати!»

Жабурниця нарешті не витримала. Відчинила двері своєї хати й гукнула до солов’я хрипким голосом:

— Гей ти, отой, що розспівався! Чому ти не даєш ме­ні заснути? Найшов, про що співати.

— А ви, тіточко,— обурився соловей,— пішли б трошки прогулялися. А то якщо сидіти сиднем на дні, то весь світ буде здаватися брудною баюрою.

— А, по-твоєму, світ не такий? — захлюпала Жа­бурниця.

— Світ чудовий,— проспівав соловей.— А особливо прекрасна країна, в якій я живу. Та нащо нам спере­чатися? Давайте-но я вас візьму з собою політати, і ви побачите, що я не брешу.

Він спустився з дерева і присів на піску. Жабурни­ця набрала харчів, води, і вони полетіли.

Летять. Внизу країна, мов килим, стелиться. Соло­вей краєвиди вихваляє, питає Жабурницю:

— Ну, як, подобаються вам наші поля золоті, ліси зелені та річки ясно-сині?

А Жабурниця тільки трохи свої стулки розчинила, бачить саме сіре пір’я соловейкове та й регочеться:

— Ой, насмішив ти мене, юначе! Сірі твої поля, і ліси сірі. Не бачу я нічого красивого.

Летить соловей далі та вже сердито питається:

— Чи подобаються вам наші міста з парками роз­квітлими, будинками та машинами-швидкоходами?

А Жабурниця ще меншу щілину відкрила, лише клаптик шляху курного вгледіла та й регочеться, сли­зом бризкає:

— Нема нічого там красивого, хі-хі-хі… Сірий та тісний твій світ, брехунчику!

І так затрусилася від реготу Жабурниця, що стулки навстіж розкрила. Вітер буйний, швидкий у стулки ввірвався, перекинув кибитку-черепашку, і полетіла Жабурниця вниз, на сірий шлях.

І розбилася на дрібні скалки хата сердитої Жабур­ниці, що не бачила в житті нічого далі свого носа, а сама вона слизом розпливлася.

Бігли шляхом коні гарячі, вершників сміливих нес­ли, що країну свою на весь світ подвигами прославили. Ступив кінь копитом на жабурницю і заіржав:

— І-го-го, хто тут плюнув? От гидота!