Плівка на окулярах

Все це було неймовірне!
Почалося воно з того, що я — в котрий вже раз! — намагався розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозорою, але в той же час поляризувала світлові промені. Таке завдання я одержав
від керівника нашого інституту — і працював у лабораторії вдень і вночі, провадячи досліди. Але рецепт не давався.
Майже у відчаї, я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні складові частини, я поставив його на вогонь газової горілки.
І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину вже непотрібних мені хімічних речовин і хотів їх вилити. Раптом рука в мене здригнулася, й я хлюпнув кілька
краплин того розчину в тигель. Прямо не знаю, як це вийшло, може, з утоми, чи що.

Але суміш у тиглі враз спалахнула. Від несподіванки я аж випустив чашку з рук, і вона розбилася на підлозі. А коли я зазирнув у тигель, там уже майже нічого не було. Лишився тільки невеличкий
округлий шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом, роздивляючись з усіх боків. Поглянувши крізь неї, я помітив на дворі кудлатого собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, щойно помітивши мій погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся, закрутив хвостом і підбіг до мене, хоч я його й не кликав. Що таке?..

Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли цей голуб теж підлетів до мене й почав ластитися, майже цілуючи мене дзьобом
Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов на по-переднє місце, а голуб знову сів на підвіконня, вже не звертаючи на мене уваги. Я знову поглянув на них крізь плівку — дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали ластитись…

Кілька разів я робив такі спроби — і весь час з однаковим успіхом.
Тоді, яким це не було фантастичним, я щось зрозумів. Мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійного ефекту: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й отак ластитись до мене… Хм, це ж тварини, подумав я. А як буде з людьми? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитись на них крізь плівку? Та дуже просто!

Я приліпив прозорим клеєм плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовні цілком непомітно. Так, з кого ж почати?
Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина абсолютно не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, на концерт або на
танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що дуже зайнята, у неї дипломна праця. Ну гаразд, це буде непоганою спробою, подумав я.
Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:

— Добрий день, Людо. Як ви гадаєте…

Вона підвела на мене заклопотані очі — і враз їх вираз змінився. О диво! Люда глянула на мене напрочуд лагідно, прямо немовби закохано, і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:

— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася вашим запрошенням. Ви, мабуть, це мали на увазі? Отак-от, я дуже рада піти з вами кудись, якщо ви хочете!

— Людо, я…

— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна.— І вона обдарувала мене таким чарівним поглядом, що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Там, кажуть, чудовий фільм…

Я розгублено дивився на неї, забувши й думати про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки пішовши з лабораторії, згадав, що, можливо, прихильне ставлення Люди залежало виключно від цієї
плівки? Хтозна… І я сумно зітхнув… Ні, про таке не хотілося й думати!

Одне слово, випадок з Людою, мабуть, не був вирішальним. І я згадав: інженер районного житлоуправління! Ось де все стане ясним.
Справа в тому, що в квартирі, де я жив на шостому поверсі, протікав дах. І від цього на стелі весь час з’являлися руді плями. А всі намагання жильців добитися ремонту даху розбивалися об байдужість саме цього інженера. Піду до нього, вирішив я.
Дивно, але інженера я застав на самоті. Він сидів за столом, занурившись в папери, обличчя його, скільки я міг помітити, не віщувало нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.

— Добрий день,— промовив я якнайпривітніше.

Інженер житлоуправління зловісно мовчав.

— Добрий день,— повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Інженер неуважно кинув, не підводячи очей:

— Ну, що у вас там? Коротше!

— У мене… бачите, дах протікає… так я…

— У всіх щось протікає. Далі?
І він неохоче поглянув на мене недружелюбними очима, похмуро і… Я навіть не вирішив ще, як саме, бо незадоволений вигляд його обличчя зник, наче його змило губкою. Це була вже зовсім інша людина! Я очманіло дивився на нього, а він поквапливо говорив:

— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо я сам кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… Так кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що мовити!.. Ось,— почав він швидко писати,— ось вам записка до прораба. Я пишу йому, що це — термінове завдання.

Отже…
Він передав мені папірець. Я тільки кліпав очима.

— Завжди радий допомогти приємній людині,-— вів далі інженер.— Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… та не поспішайте, милий друже, так хороше поговорити з
вами. Як у вас там працює водогін? Може, ще щось?.. Коли що, так ми…

Розгублений, я зайшов до гастроному, щоб купити чогось на вечерю. Тут було як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця неспішно різала любительську ковбасу, двоє інших
жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до стійки з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті двоє розмовляли одна
з одною.

— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…

— Я зайнята,— недбало кинула одна з продавщиць.

— Але…

— Не заважайте. Адже вам ясно сказали, що ми зайняті,— кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя з старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла
чарівною косметичною посмішкою:

— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи одним шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода,
може, тоді нарізати вам московської ковбаски? Хоч п’ятдесят грамів,— я наріжу вам найтоншими шматочками, буде наче сто…

Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися з шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я потрапив до неї!..

— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.

— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, за знайомством,— додав інший обурений жіночий голос.

Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я не встиг і охнути, як плівка відскочила і впала на підлогу. Негайно знайти її!
Але було вже пізно. Гостра шпилька на каблуці обуреної власниці жіночого голосу наступила на неї й розчавила її на найдрібніші уламки, на порох. Я не міг навіть знову зробити таку плівку, бо —
хіба ж можна довідатись, що саме було в несусвітній суміші, яку я вихлюпнув у тигель?..

…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього мене зрештою зустрічатимуть приємними посмішками ті, до кого я звертатимусь.
Адже це кінець кінцем так легко!