Крилаті чоботи

Був у одного шевця учень. І що воно за дитина? Такий хист мала до шевських справ — диво. Візьметься підбори чи головки на чоботи робити або халяви ладнати — то вже жодним стібком не схибить.

От майстер його завжди іншим учням за приклад ставить:

— Грицю тільки чоботи-скороходи шити, а прийде час, то так воно і буде, запам’ятайте моє слово!

І запала ця думка Грицеві у душу: хай уже як буде, а пошию я чоботи-скороходи! Та дасть Бог не одні: люди у них в гості ходитимуть, діти батьків навідуватимуть, як треба — жоден вражий син не дожене, а як на те — то й не втече.

І з цими думками копирсає собі шилом та молоточком постукує, дратву смолить — чобітки шиє. А час ішов. Ось уже так він наловчився, хоч майстра старого вчи. Отож виносить якось майстер чоботи, що Грицько пошив, та й каже:

— А що, Грицю, чи не час тобі самому майструвати? Все, що знав, тобі передав, а руки в тебе золоті, чого не знаю, того тобі передати не зможу. Бери ти оці чоботи, що сам пошив, дам я тобі товару для початку та струмент, і хай тобі щастить, а люди добрі дякують за добру роботу.

Взяв Грицько чоботи, подякував красно за вчення, вклонився майстрові і пішов додому. А думка про чоботи-скороходи з голови не йде.

— Оце мав би такі чоботи,— думає він,— то вже давно б дома був, а не плентався цілий день.

Та все ж до рідної оселі під вечір прийшов. Мати не знає, де посадити і чим шанувати — майстер додому прийшов! Тут і вареники, і шулики, й сметани полумисок. Розповідає Гриць, як учився і чого досяг, не забув сказати і про мрію чоботи-скороходи пошити.

— А чи ж під силу тобі таке діло незвичайне, синочку? — питає мати.

— А хто ж їх тоді пошиє, мамо? — одказує Гриць.

«І правда,— думає мати,— раз про це і майстер казав, то моя дитина впорається».

Рано-вранці, ще тільки на світ зазоріло, а Гриць уже порозкладав струмент і товар, дратву смолить, одним словом, робота кипить. День шиє, другий, а на третій, під вечір, чоботи готові. Та вже такі показні та справні!

Зраділа мати і побачила, який славний майстер у неї син.
А Грицько чобітки надів — якраз, по хаті пройшовся та на вулицю. Через мить уже в хаті — лице розшарілося, очі блищать.

— Мамо, чуєте, мамо,— оце чоботи, самі по вулиці летять!

Потім зняв чоботи, порох витер, надвір виніс, на лаву поставив, хай добрі люди самі ціну складуть! А тут і покупець у двір входить, питає, чи в цій хаті швець живе, бо з міста йде, чоботи старі розвалились. Побачив на лаві Грицькові чоботи:

— То ви оці продаєте?

— А чом би й ні?

— Гарні чоботи, руку майстра видно, беру їх.

Взуває дядько чоботи, а Грицько питає:

— Куди ж вам іти?

— Не так далеко, а хотілося, щоб ще далі було,— одказує дядько.— Єдиний син був у мене, віддав у місто, щоб на кравця вивчити, а він захворів та й помер. Як мені таку звістку додому до жінки принести?

Похилив дядько голову, вийшов за ворота, дивиться Грицько, а чоботи його ледь дядька по землі несуть, носками землю копирсають. Здивувався Грицько: були прудкі чоботи, по вулиці, як вітер, несли, а тут, як пара волів ухорканих, ледве плентають.

«Ну,— думає,— однак од свого не відступлю!» І знову закипіла робота. Мати вечеряти кличе, а він не йде, аж поки не закінчив.
Знов-таки гарні чоботи вийшли — сидять на нозі, як улиті, і риплять, і блищать. Вийшов з хати — ні, не біжать чоботи, хоч плач.

А в двір сусідський парубок заходить:

— Продайте мені чоботи, пане майстре, бо ж оце свататись іду!

Схопив він чоботи, заплатив, не торгуючись — і тільки курява
за ним знялася.

Дивиться Гриць — оце вже, наче скороходи.

Він до матері:

— Мамо! Бачили!?

А мати одказує:

— Бачу, сину, здається мені, що то радість тою парубка понесла.

…Довго сидів хлопець, думав-думав та й вирішив шукати собі такого майстра, щоб навчив чоботи-скороходи шити. Взяв торбину, поклав туди хлібину, з криниці води у баклажку набрав, з матір’ю попрощався та й пішов у білий світ. Отак довго йшов чи ні, дивиться, опинився він у якійсь пустелі. Ні дерева там
не росте, ні травинки-билинки, і жодної живої душі нема. Огледівся — на обрії хатинка мріє, то він до неї. День іде, а хатинка то з’явиться, то щезне, другий іде — те ж саме, а на третій добрався-таки до тієї хатинки. Заходить, а там якесь страховисько кістляве, головате, борода до колін, пальці довжелезні, а на них кігті, аж позакручувались. Сидить оте страховисько та якісь старі, геть розбиті чоботи ладнає, молотком стукає і лається на всі заставки.

Привітався Гриць. Зиркнуло на нього страховисько, тільки рота одкрило, щоб слово сказати,— щезло. Оглянувся хлопець — хатка вся у павутинні, на сволоку шило висить, а більш нічогісінько нема. Дивується Гриць. Чи хвилина, чи година минула — знов у нитці страховисько сидить, молотком стукає, а шило із сволока
само в пазурі йому плигнуло. Тільки рота одкрив Гриць, шо б спитати, де він і хто перед ним,— знову щезло страховисько.

Чи хвилина, чи година минула — знов сидить, молотком стукає…

Давайте я вам допоможу чоботи злагодити!

— А ти хто? — питає страховисько.

— Я — швець!

— А я — Грець, як поцуплю, тут тобі й кінець!

І знову зникло страховисько, але чоботи лишились. Підсів до них Гриць, де підшив, де підбив — стали хоч куди.

Аж це Грець з’явився, побачив нові чоботи, зрадів, подякував хлопцеві та й знову зник. А як знову з’явився, то розказав Грицю:

— Люди мене зовсім заганяли, чоботи украй розбив, ні пити, ні їсти не дають, у хаті моїй пустка. Бо тільки що, то кричать:
«А хай тобі грець!» Прибіжу — а то хтось або на граблі наступив, або дьогтю в мед налив. Ото й мотаюсь по світу як проклятий, ні просвітку, ні спочинку.

Зрозумів Гриць, чого він так довго до Грецевої хатинки йшов, та й каже:

— Потрібен мені вчитель, щоб чоботи-скороходи пошити, я сам кілька разів пробував, та ніяк не виходить…

— Тобі не вчитель потрібен, а товар. А де товар знайти, то я тобі підкажу. А зараз лягай спочивати, завтра видно буде.

Вранці підкріпились вони хлібом, випили води криничної та й пішли. Дійшли до скелі височенної, вершина її у хмарах губилася.

— Бачиш оцю скелю? — каже Грець.— На ній живе Мати Вітрова. Вона тобі товару дістане, як зумієш з нею ладком домовитись. А назад—іншою дорогою вертайся.

Oт поліз швець на ту гору, ліз-ліз, із сил вибився, нарешті головою хмару пробив, дивиться, стоїть жінка, хмари, як сорочки, викручує, а від того на землю дощ іде. Угледіла вона хлопця, розсердилась:

— Що то за люди пішли, і на небі від них життя немає. Чого ти приперся сюди, що тобі треба? Ось як свисну зараз, прилетять сини — вітри буйні, кісточки твої по світу рознесуть!

А швець угледів, що та жінка босоніж на скелі стоїть, ноги в неї од холоду аж посиніли. Він і говорить:

— Вибачте, паніматко, я оце хотів вам чобітки пошити!..

Вона й змовкла. А він мерщій на око мірку зняв, молотком стук-стук, не минуло й години — такі гарні чобітки червоні зладнав, носки догори підкрутив, підківки дзвінкі підбив. Взула жінка чобітки, аж усміхнулась, такі вони були вдатні, м’якенькі та теплі.

— Ну, кажи, чого прийшов, та тільки не бреши, я цього терпіти не можу! — каже вона.

Сказав Гриць, чого хоче. А Мати Вітрова пальці в рот та як свисне, аж хмари розлетілись. Тут як загуде, як завіє — і вмить на скелі як уродились чотири крилатих вітри.

— Що, мамо? — в один голос питають.— Чи не зобидив хто?

Та до Гриця, вже й кінець би йому настав, але Мати Вітрова як крикне:

— Куди ви, голови буйні! Цьому хлопцеві треба товару дати на чоботи крилаті.

— Та що ви, мамо, це ж нам треба із власних крил пасма драти!

— А ви кожен по пасемцю, то йому й досить.

— Що воно за птиця, мамо, краще ми його порох по світу рознесемо! — кричать вітри.

— А зась вам,— каже Мати Вітрова,— він мені ось які чобітки пошив, а від вас, волоцюг, хіба діждешся. Ану мерщій, давайте хлопцеві товару, а то я сама з вас ті пасма видеру!

Принишкли вітри, крила опустили… Старший на підошви дав, середульший на головки та підбори, два менших — на халяви.
А Мати Вітрова вирвала з голови пасемце волосся:

— Це тобі замість дратви.

Старший Вітер і озивається:

— Пошиєш ти, чоловіче, чоботи, і що — все життя з нами наввипередки бігати будеш?

— І то правда,— знітився Грицько.

— Давай ми тебе віднесемо у тридев’яте царство, там цар оголосив: тому, хто пошиє чоботи-скороходи, він царівну заміж віддасть ще й півцарства.

Згадав хлопець, що назад йому дороги немає, мало що той Грець надумає, і погодився. Попрощався з Матір’ю Вітровою, а вітри однесли його до царського палацу. А там повно людей сидить, перед ними копили стирчать, а вони шилом копирсають та молотками стукають так, що грім на десять верстов стоїть. Всі чоботи-скороходи шиють, щоб цареву дочку та півцарства взяти.

Підходить він до царя, кланяється в ноги і каже:

— Ваша світлість, дозвольте й мені спробувати!

А цар на те:

— А ти наші умови знаєш?

— Та чув, що царівну і півцарства віддаєте.

— Якби тільки так! А якщо не зумієш, то подивись у вікно, що буде.

Глянув Гриць у вікно, бачить: біжить полем швець, а на плечах у нього сидить царський скороход. Пробіг той швець раз навкруг поля, а на другий упав та й не дихає…

— Ну що — згоден? — питає цар.

— Згоден! — одказує Гриць.

Розклав він свій струмент, дістав товар вировий. Стук-стук молоток і готовий чобіток. А там і другий.

Підносить він ті чоботи царю, а вони світяться, як кришталеві. Задивився цар, а тоді кличе скорохода свого:

— Бери, перевіряй!

Взув скороход ті чоботи — і його як вітром здуло. Всі од здивування аж ахнули. Не минуло й години, як влітає той скороход у вікно, а сам радий, аж світиться:

— Диво дивне! Я всю землю оббіг, і хоч би що!

— А що ж ти бачив? — питає цар.

— Та я добре роздивитись не зміг — високо летів, дерева бачив без гілок, на вершечку тільки зелене пасмо, люди там ходять чорні, як сажа.

— Брешеш,— кричить цар,— не може такого бути!

— Ну то взувайте чоботи, самі побачите.

Взуває цар чоботи і вилітає у двері, а назад у другі двері влітає.

— А що, моя правда? — питається скороход.

— Бачив я людей смаглявих, а їздять вони на звірах величезних, два хвости у них спереду і ззаду, а більше морем я мчав, рибина там, як увесь палац, ще й фонтан зверху!

Тоді всі почали кричати.

— Ото дива! А дайте й нам ті чоботи! І мені!

Такий гвалт зчинився!

Царівна у плач:

— Тату, заміж хочу!

Що з нею зробиш?

Мочали до весілля готуватись. Грицько чоботи взув, матір, майстра старого і вітрів запросив, тільки Мати Вітрова не могла свою скелю покинути — без дощу люди пропадуть. Посідали за столи святкові, аж тут муха на кубок з вином царським сіла. Дмухнув вітер — очі цареві вином забризкав. Цар як крикне:

— А хай тобі грець!

Тут і Грець, як уродився.

Сідай з нами та хоч раз поїси як треба, а то люди тебе зовсім замордують,— запрошує швець. Сів Грець за стіл, вихилив
кварту, витер вуса довжелезні, усміхнувся:

Та й добре ж вино, хай йому грець — і в ту ж мить зник.

А весілля було — всім весіллям весілля. І я там був, пив, їв, і гопака бив, не одну пару чобіт стоптав.