Князівна Галочка і сирітка Анничка

В палаті на горбі жила біла, як сніг, князівна Галочка. Вона мала багато іграшок, але ніщо її не тішило, навіть мальована гойдалка в саду. А на другім горбі жила в малій хатині, що западала щораз глибше в землю й заростала мохом, сирітка Анничка.

Одного ранку Анничка проходила попри палату і побачила в вікні білу князівну, що гірко плакала.

— Чому ти плачеш? — дивувалася Анничка.

— Як мені не плакати, — відповіла Галочка. Вже скучилося гратися іграшками й гойдатися на гойдалці. Я не знаю, що мені робити. Ти не хочеш погратися зі мною?

— В мене нема часу, — сказала Анничка.

— Що ж ти робиш цілий день? — спитала Галочка.

— Я ліплю коники й півники зі сиру, а потім продаю на базарі.

— А ввечорі ти не граєшся?

— Ні, але я слухаю, що казан мені розказує, коли я в ньому варю куліш.

— Казан? Невже він казки розказує?

— Розказує! Вчора розказував про чарівне джерельце, що булькоче під скелею. Хто в ньому вмивається — дістане зірку на чолі й місяць на косі.

Це почули дворяни й почали сміятися з Аннички. Вона підняла свій кошик з кониками й півниками і побігла на базар.

Вже звечоріло, коли Анничка розвела вогонь у своїй хатині. Вона розв’язала ріща з рантуха і підложила під грубу, потім докинула жменю сухого ялівцю. Вогонь почав стрибати скочки, а старий казан забринів, мов на дримбі.

— Бррр… Нині такий холодний день, а ти аж тепер розводиш вогонь!

— Ти ж знаєш, що мене не було вдома; пішла коники зі сиру продавати.

Казан сердився:

— Кому там треба твоїх коників… В крамницях стільки ликучих іграшок, аж за очі беруть. — Та все ж таки Галочка купила в мене п’ять півників і коників, ще й з жеребцями.

— Галочка… Та біленька князівна з палати? В неї цілі скрині цяцьок: скрипочок, ведмедиків, м’ячиків, возиків, кукол в оксамитних юпках з волоссям зі золотих ниток.  В саду в неї така мальована гойдалка, що аж під саме небо гойдається. Пощо їй твоїх коників? От, може тобі приснилося, що в тебе Галочка коники зі сиру купувала.

Анночка розв’язала сильно завузланий платочок і вийняла з нього золотий гріш.

— Бачиш?

Казан сердився, дувся.

— Певно ти найшла десь на базарі, може хто загубив…

Що було пузатому казанові казати? Але нараз затуркотів надворі віз. Анничка припала лицем до шиби, а вже відчинилися двері, і серед хати станула Галочка.

— Анничко, я приїхала, щоб погратися з тобою, — сказала вона і розклала на столі свої іграшки.

Казан забалакав, і вона спитала:

— Це той, що казки розказує?

Анничка притакнула, казан надувся, а Галочка сіла на лавку, слухала і сказала:

— Як жалко. Він так булькоче, що я нічого не розберу.

Анничка докинула ріща під грубку, і казан почав жвавіше балакати. Тепер Галочці здавалося, що вона розуміє. Її щічки загоріли від свіжого полум’я і втіхи. Дворяни почали цікаво заглядати в Анниччину хату, і до князя пішла вістка, що Галочка вже не біла князівна, тільки рожева, і що вона сидить на лаві й заїдає куліцші з глиняної мищини дерев’яною ложкою.

Одного дня Анниччина хата запалася по вікна в землю зі старости, але Анничку забрали князь і княгиня до палати. Вона навчила Галочку робити коники зі сиру, тільки потім вони не продавали їх більше на базарі.

Мурі, 22.06.1954

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956