Кіт і миша

Одного разу запопав старий кіт Мурлика для свого малого синка Мручка живу мишу.

— Тримай добре, щоб не втекла! — сказав і пішов до своєї роботи.

Котик тримав мишу сильно і придивлявся до неї цікаво. Миша була вся сіра, лиш хвостик мала чорнявий, і він був весь обмащений салом, бо якраз вертала з комори. Це була стара і досвідчена миша. Вона зараз пізнала, що її тримає молодий котик. Для того прижмурила свої хитрі очі і сказала тихесенько:

— Котику-братику!

— Говори голосніше, бо я не чую! — сказав Мручок грубим голосом, удаючи басок. Він хотів, щоби всі вважали його старим, і думав, що, як буде удавати грубий голос, будуть його всі поважати.

— Коли не можу,— шепотіла миша,— бо ти мене, пане Мручок, так страшно тиснеш; ти такий дужий!

— Еге, правда, що я маю сильну руку, — сказав малий хвалько і підніс трохи лапу, котрою притискав мишу.

— Я ще ніколи не бачила такого страшного і сильного кота,— стала підлещуватись миша.— А які ти маєш страшні очі! Ой! — вона жмурила очі, а цілим тілом випручувалася, щоб видобутися з кігтів кота.

— Любиш ти молоко? — спитала нараз.

— Молоко як молоко, але сметану дуже люблю!

— Ага, ага, сметану! Я знаю таке мудре латинське слово, що як його сказати, відчиняться двері комори самі. Можеш тоді їсти молоко, і сметану, і ковбасу — все, що хочеш!

— Ну скажи це слово!

— Пусти, то скажу!

Мручок пустив.

— Фік-мік! — крикнула миша, і тільки її кіт і бачив.