Якуб та двісті дідусів

Жив та був один хлопчик, звали його Якуб, і жив він разом з дідусем. Дідусь був товстий, з червоним обличчям і величезним солом’яним капелюхом, який називається панама, яку він страшенно любив. Якуба він теж любив, але повного розуміння між ними не було. Те, що в Якуба викликало подив, для діда було ніби само собою, а те, що дивувало дідуся, здавалося Якубу цілком звичайним.

Отак вони й жили удвох у маленькому будиночку з верандою, довкола був сад, а в саду росла капуста. Куди не кинь оком- одні качани. Були серед них маленькі, не більші за тенісний м’ячик, інші здорові, як волейбольний м’яч. Якуб завжди перечіплявся за них, і біля воріт, і біля веранди і навіть на садових доріжках.

Тю ти – думав він: одна капуста. Звідки вона береться? – і Якуб у сумніві хитав головою з боку на бік.

Чому дивуєшся? – налітав на нього дідусь: у саду чудова земля, запхай в неї банячок і той виросте. Тільки навіщо: вирощувати баняки? Це не практично. Капуста – інша справа.

І він садив і садив капусту, а капуста росла і росла, і стало її стільки, що вже неможливо було з’їсти. Тільки з’їдено один качан, як уже виріс  другий, не встиг цей скінчиться — третій, і так без кінця.

На щастя, в саду поселилися метелики-капустянки, штук десь двісті, вони капусту любили, ніжно так з нею обходилися: то один качан приголублять, то другий. Зате дідусь капустянок ненавидів, він на них дуже сердився, з-за рогу за ними стежив, як почує, що вони листками хрумкають, як вискочить з веранди і давай панамою розмахувати. Страх.

Тут уже Якуб роззявить рота від подиву, присяде на сходинки і давай ламати собі голову.

Ну, чого рота роззявив? – примовляв тоді дід: вони тут нашу капусту жеруть, а я по-твоєму повинен у стелю дивитися?

Але Якубу від цих пояснень було не легше і чого її шкодувати? Он її скільки: хоч греблю гати.

Але дідусь мав свою голову на плечах і він тільки й знав, що ганятися за метеликами. Сяде, наприклад, відпочити, панаму на ніс насуне, але задрімати ні-ні, все за качанами спостерігає, а якщо зовсім нічого робити, нові починає саджати, там посадив, там зрізав, а тут і обід приспів, дід по кухні бігає – капусту варить, ввечері капусту квасить.

Якубу все-таки було не зрозуміло, чому дідусь такий обмежений чоловік, і він усе говорив йому: дідусю, підемо грати, або розкажи мені щось, капуста ж нікуди не втече. Але його дідусь гасав у фартуху по кухні і покрикував: не плутайся у мене під ногами, не бачиш, я закрутився, забув що маю робити.

І тому Якуб завжди був один. І немає нічого дивного, що він потоваришував із капустянками. Від капусти його давно нудило, він набирав з верхом найбільшу тарілку капусти і йшов годувати своїх  непосидючих подружок. Коли метелики наїдяться, сядуть біля нього і давай розповідати, де і як вони літають, що бачать, про садки, де ростуть квіти і смородина, а Якуб слухає і заздрить, і теж хоче щось таке побачити.

І чому дідусеві не посадити ще щось, крім капусти? — думав Якуб: ото було б чудово.

Сам візьми і посади – радили капустянки: це відволіче дідуся від його улюблених качанів і, побачиш, відразу стане веселіше.

І справді, чому б не зробити приємне дідусеві — думав Якуб: непогано б посадити, наприклад, панаму.

Чудова думка! – закивали капустянки: уявляєш, яка це буде для діда радість!

Якуб дав себе вмовити і опівдні, коли дідусь варив обід, розшукав у саду вільне місце і посадив панаму.

Куди зникла моя панама? — голосив дідусь: чим я тепер воюватиму з капусницями, ти не знаєш, де вона, Якубе?

Це секрет – відповів Якуб: я хочу піднести тобі подарунок, трохи почекай і буде в тебе щодня новий капелюх.

Нічого не розумію – бурчав собі під ніс дідусь: хто зна що в хлопця на умі, аби тільки не загубив мою улюблену панаму.

За кілька днів виріс у саду величезний кущ, але на ньому повно маленьких таких панамочок. Дідусь був такий здивований, що навіть про капусту забув, а Якуб сказав: нема тут нічого дивного, адже на цій землі можуть рости навіть баняки. Тільки саджати їх мабуть немає потреби. Капелюхи, краще.

Капелюх – річ хороша – погодився з ним дідусь: але мені достатньо й одного. Така гора капелюхів мене просто виводить з себе.

Він почекав, поки панами дозріли і, коли вони стали великі і добре пожовкли, обірвав їх і розклав на землі сушитися. Якуб рахував, рахував і нарахував близько двохсот: така купа, що вільного місця на ділянці ледь вистачило.

Ось бачите – сказав Якуб капустянкам: все марно, нічого не змінилося, а мені ще й влетіло.

Але у капустянок була інша думка, вони мовчали і слухали, а потім одна вдарила себе по лобі і каже: є ідея, краще  не придумати, посади ти свого діда.

Ти, що, з глузду з’їхала,— відповів Якуб: зараз у мене один дід, і з ним клопоту не оберешся, а якщо їх буде двісті?

Не гарячкуй, послухай, а потім сам дякуватимеш мені — відповіла капустянка і зашепотіла щось іншим метеликам. Капустянки разом почали хихикати і просити Якуба, щоб він неодмінно посадив дідуся і тоді, казали вони, все піде на лад.

Якуб зачекав, поки дідусь засне, знайшов у саду ще не зайнятий клаптик землі і посадив дідуся. Ну й турбот же було з ним: спочатку гарненько полити, а для цього треба натягати води з криниці у важкому відрі і тільки опівдні, вдалося Якубу перекусити з капустянками. Вони їли з однієї тарілки і Якуб питав, що буде, коли в саду з’являться двісті дідусів. Капустянки не відповідали, переморгувалися між собою, посміювалися і говорили Якубу: не будь таким нетерплячим, почекай.

Через кілька днів виріс у саду величезний кущ, весь обвішаний маленькими дідусями. Спочатку вони були зовсім зелені і їх не можна було рвати, але вони швидко підросли налилися соком, лиця їх ставали все червонішими і червонішими, словом дідусі дозрівали щогодини. Якуб бігав на них поглянути по п’ять разів на день і все радився з капустянками, час чи не час дідусів рвати.

Нарешті дідусі цілком достигли і Якуб їх зібрав. Було їх, і справді, приблизно двісті і вони всією юрбою відразу накинулися на Якуба: дурню, ти дурню, що ти накоїв, нащо тобі стільки однакових дідусів, – і всі вони кричали один голосніше другого.

Домоглися свого – сказав Якуб капустянкам, адже я знав, чим ця витівка закінчиться: з ранку до ночі тепер мене лаятимуть, але й вам не позаздриш, от побачите, похапають капелюхи і почнуть вас ганяти по саду, і капелюхів як навмисне, на кожного по одному.

Якубе, Якубе – щебетали у відповідь капустянки: дурний ти, хлопче, ось відтепер, якраз, усе й піде по-новому, он, подивися на дідусів, бачиш, чим вони зайняті?

І Якуб подивився на дідусів і побачив, що вони сперечаються між собою через лопату, відро або банячок на кухні. Це був непорядок, і Якуб бігав від одного дідуся до іншого і вмовляв: дідусі, любі, ну чому ви такі, хіба можна ображати один одного, так не буває, щоб усі відразу копали чи поливали, давайте краще так: один копатиме, другий поливатиме, а третій нехай господарює на кухні.

А що ми робитимемо? – заволали інші дідусі.

Якуб ненадовго задумався, але потім засміявся, підморгнув метеликам і каже: «Нарешті, бавитиметеся зі мною, чого вам ще треба!

І з того часу в саду все змінилося. Дідусі по черзі працювали, один капусту садив, другий капусту збирав, третій капусту варив, а кому не було що робити, той грав із Якубом та капустянками. Вони почали згадувати всяку всячину, різні розваги, згадували, згадували і згадали, і про волейбол, і малювання  кольоровою крейдою, і про купання згадали, і про веселі походи на природу, і хто знає, що ще. І жили вони з того часу всі задоволені, у кожного була своя панама і своя капустянка, і у всіх у них разом був Якуб, з яким вони грали і якому розповідали про все на світі, а Якуб слухав і дивувався, бо раніше про це нічого не чув, навіть від метеликів-капустянок .