Як від Рудельки втікали слова

Погожого зимового дня, тепленько вдягнувшись, білочка Руделька подалася на прогулянку. Вона зробила кілька стрибків і здивовано зупинилася роздивляючись навкруги. У лісі було біло й тихо, а під лапками сніг аж рипів. Морозяне повітря холодило білочці щічки. Сніг виблискував на сонечку чарівними сріблястими блискітками. Здавалося, ніби добрий чарівник усе довкола зачарував, одягнувши у білосніжне вбрання.

– Яка краса! – промовила Руделька, і пара з її ротика невагомою хмаринкою полинула вгору. – Ой, від мене слова втікають! – вигукнула білочка й швиденько затулила лапками собі ротика. Бо знову біляві хмарки кудись собі поплили.

Руделька розгублено крутила головою в різні боки, і тільки подумки дивувалася, що ж це таке відбувається? Білочці стало боязко, ану ж усі слова втечуть, і вона не зможе ні з ким розмовляти. І з цією новиною, завернула до свого найближчого сусіда їжачка Колючки. Треба ж і йому розповісти, щоб мовчав, бо…

Уже перед самими дверима їжакового дому Руделька зупинилася з простягнутою лапкою, якою хотіла постукати.

– Ой, лишенько, а як Колючці розповідати? Слова ж утікають! – подумала білочка.

– Гей, Руделько, ти що примерзла до порога? – зовсім поруч пролунав голос зайчика Костика, ще одного приятеля білочки.

Руделька, озирнувшись, побачила, що із зайчикового рота також втікають слова-хмаринки.

– Мовчи! – тільки й сказала білочка, і хмаринка знову піднялася.

Далі мала замовкла й почала розмахувати лапками, намагаючись показати зайчикові, що коїться щось страшне. Щоб він не розмовляв зайвого разу. Вона й ротика лапками затуляла й очі страшенно витріщала. Тоді знову розмахувала лапками й округлювала від жаху очі та надувала щоки. Зайчика було зовсім збито з пантелику. Що це з Руделькою таке трапилося?

– Що? Вовк десь поряд? – злякано озирнувся Костик.

У відповідь білочка знову затулила собі лапками рота й страшенно округлила й без того витріщені очі. Тоді знову замахала лапками, показуючи на Колючкові двері. Тут зайчик здогадався, що треба сховатися в хатинці друга. Одним стрибком опинився на порозі та щосили затарабанив у двері. Білочка й собі почала стукати.

– Гей! Ви чого так грюкаєте? Десь пожежа? – відчинивши, поцікавився Колючка.

– Там вовк, – вимовив переляканий Костик і кинувся в хату, тягнучи за собою білочку, мало не збивши з лап господаря дому. Руделька й собі почала заштовхувати Колючку й швидко зачиняти двері. Їжачок не на жарт перелякався. Такими дивними він своїх друзів ще ніколи не бачив.

– Та що коїться? Чого ви, мов ошпарені!? – вигукнув, а білочка миттю затулила йому лапкою рота й, киваючи головою, показала, щоб не розмовляв. Але Колючка, відмахнувшись, вів далі:

– Слухай, Руделько, я ще розумію Костика, він хижаків боїться, бо не легко йому від них утікати. Але чого ти така налякана? Ти ж можеш дременути на найвищу гілку, й ніякий хижак тобі не страшний, – дивувався їжачок.

А білочка, помітивши, що в хатинці хмаринок-слів не видно, набралася хоробрості й вигукнула:

– Та ніякого вовка я і в очі не бачила!

– Тоді чому ти нас так налякала? – вже почав сердитися Костик, який даремно страху наївся.

– Тут таке відбувається, воно ще страшніше, аніж найстрашніший вовк. – дуже серйозно і чомусь пошепки промовила Руделька.

– І що це таке, що є ще страшнішим від вовка? – теж пошепки поцікавився Колючка.

– Друзі, це, мабуть, якісь чари. Я сьогодні помітила одну дуже дивну річ. Коли я вийшла з дому на прогулянку і вголос щось сказала, то побачила таке…

– Яке??? – разом спитали стривожені Колючка і Костик.

– Побачила, як втікають від мене слова, – закінчила розповідь білочка і мало не заплакала.

А зайчик як стояв, так і сів на підлогу.

– Дивно, – замислено сказав їжачок. – І як це виглядало? Тобто, як вони від тебе втікали?

– Та дуже звичайно, – пояснила Руделька. – Я сказала кілька слів, а вони перетворилися на біляві хмаринки й поплили собі кудись.

І тут зайчик з їжачком дружно розсміялися, все зрозумівши. А білочка ображено продовжувала далі:

– І нічого не смішно! Не тільки мої слова тікали. Коли я тебе, Колючко, хотіла про це попередити, зустріла Костика. Він до мене заговорив, то його слова також почали втікати. Ось я й налякалася, якщо всі слова втечуть, то ми не зможемо більше ніколи розмовляти одне з одним.

У хатинці від сміху аж шибки затремтіли. Насуплена Руделька тільки носиком шморгала, розуміючи, що друзі знають щось більше, ніж вона, тому й сміються собі з неї.

– Дуже гарно з вашого боку, – тільки й сказала.

– Вибач, Руделечко, – першим оговтався Колько. – Ми не з тебе сміємося, хоча, якщо по правді, то з тебе трішки теж. Ми забули, що ти тільки минулої весни народилася, зовсім ще маленька, тому багато чого не знаєш.

– Так, пробач, будь ласка, – сказав і Костик. – Я ж подумав, що десь поряд вовк, і мало зі страху не вмер. А то, виявляється, слова-хмаринки.

– Ну то поясніть, коли такі великі та мудрі, – вже й собі посміхалася білочка, бо мала добру вдачу й не вміла на друзів ображатися.

– Розумієш, Руделько, це не слова від тебе втікають, то пара, яку ти видихаєш, – почав пояснювати їжачок. – Повітря невидиме, прозоре. Все живе його вдихає і видихає. А на холоді наш теплий подих перетворюється на хмаринки пари. Вже дуже скоро, у лісовій школі ти багато цікавого дізнаєшся. Тому не журися, все нормально.

Усі троє дружно розсміялися. Далі друзі разом пили смачний суничний чай з медом і яблучним пирогом. А згодом побігли гратися в сніжки.