Гостинна ночівля

Нарешті духмяна грибна юшка загрілася на вогні. Мама налила її в пузаті глиняні горнятка й поставила на стіл: спершу для гостей, потім – для тата, а вже тоді – для дітлахів і для себе. Мілка підсмажила грінки й виклала на плескату тарілку. Вона б радо почастувала гостей і пампухами з часничком, але, на жаль, тісто для них мама робитиме тільки завтра.

Тато подякував Творцеві за свою родину й за діток, які завітали до них сьогодні, і попросив, аби всі, хто цими днями заблукає чи змерзне десь у дорозі, обов’язково знайшли прихисток.

Коли діти поїли й попили, мама взялася розпитувати, як вони опинилися самі в лісі так далеко від дому. Вона ж бо добре знала, що на їхній Кленовій алеї не мешкала жодна ховраша родина.

Щастик розповів, що в їхній нірці цьогоріч було страшенно холодно, і вітер видув звідтіля увесь зимовий сон. До того ж мама-ховрашиха дуже застудилася, то й послала їх до тітки по ліки. Поки вони йшли полем, зірвалася сильна хурделиця, і ховрашата заблукали. А коли нарешті добрели до краю лісу, мерщій подалися вглиб, аби сховатися від пронизливого вітру.

Так і дісталися до Кленової алеї та дверей їжачої нірки, які видалися їм зовсім не ворожими, навпаки – гостинними.

– Ми мали переночувати в тітки, а завтра повернутися додому з ліками… Тепер не знаю, як ми туди доберемося, – сумовито проказав Щастик. – Хіба ви підкажете дорогу?

– Переночуєте в нас, – упевнено відповів тато. – А завтра ми віднесемо ліки й усе необхідне вашій матусі.

– А як же ярмарок? – не втрималася Міла, яка не любила змінювати плани.

– І обід? – озвався зазвичай неговіркий Тосик.

– Тихо, дітки, – цитьнула на них мама, – тато знає, що каже. Завтра ми все встигнемо, не хвилюйтеся. А сьогодні будемо грітися і тішитися тим, що є. А вам, – звернулася вона до ховрашат, – пора відпочити, набратися сил. Ходіть, я покажу, де ви будете ночувати.

Форко й Міла перезирнулися: мама віддавала гостям їхню спальню! Міла хотіла було щось сказати, але брат непомітно штурхнув її ліктем. Уже коли мама навшпиньки вийшла зі спальні, винісши звідти свічку, Форко наважився запитати:

– А як же ми? Де ми будемо спати?

– На канапі, – незворушно відповіла мама. – А Тосика ми з татом заберемо до себе. Хіба ви не помітили, як тремтіли лапки в бідолашної Росинки? Вона замерзла й страшенно втомилася. Їй потрібне тепло й турбота.

Мама замовкла, діти теж притихли. Тепер вони працювали безшелесно, розкладаючи одяг та речі по місцях. Мама не дала Форчикові щітки, аби шкряботіння не розбудило маленьких гостей, і вирішила обмежитися лише вологим прибиранням. Тато кудись пішов, щось упівголоса шепнувши мамі на вухо. І лише згодом, коли в домі зацарювала блискуча чистота, пані їжачиха посадила Тосика собі на коліна й підкликала старших діток.

– Пам’ятаєте різдвяну історію?

Діти кивнули. Тато читав її кожного Різдва.

– Як стомлена Марія та Йосип не могли знайти, де зупинитися на ніч, а маленький Ісус мав от-от народитися?

Діти знову кивнули. Тосик пригорнувся до мами, так сумно йому було про це думати.

– Так от, уявіть, що Йосип постукав у наші двері й попросив притулку для Марії з Ісусом. Що б ви тоді зробили?

– Я б віддала їм свою найтеплішу ковдру! І улюблену подушку! – палко заторохтіла Мілочка.

– А я б вийняв із шухляди усі свої свічки й запалив би в спальні, щоби їм було світло! – докинув Форко.

– А ще я б приготувала їм найсмачніший чай і принесла всі варення з комори!

– А я, я… – Тосик знітився і замовк, а тоді зліз із маминих колін, почимчикував до етажерки, узяв маленьку дерев’яну бричку й повернувся до канапи, – віддав би Йому всі свої іграшки…

– От бачите! – у мами засяяли очі. – Ми охоче віддали б Ісусикові найкраще! І хоч не можемо віддати безпосередньо Йому, зате цілком здатні поділитися з тими, кого зустрічаємо на своєму шляху. Заради Нього!

Мілочці стало соромно, що вона пошкодувала для Щастика й Росинки місця в спальні, і їй захотілося негайно зробити для них щось хороше.

– Саме тому тато пішов назбирати хмизу, щоб завтра розпалити вогонь у нірці ховрахів, – пояснила мама. – Та й свої пакунки ми понесемо не на доброчинний ярмарок, а до них додому. І святкового обіду завтра не встигнемо справити. Сьогодні наготуємо все, що можна, аби, не гаючи ні хвилини, вранці вирушити до хворої пані Ховрашихи. Там і зустрінемо Різдво!

Майже всю ніч Форко й Міла не змикали очей. Мама поралася на кухні, тато клопотався у своїй майстерні, і лише Тосик голосно посапував у батьківській спальні.

– Я б хотіла щось іще зробити для цих дітей, – прошепотіла Міла.

– І я… Може, подаруємо якісь наші книжки?

– Ага! І ще я хотіла б віддати маленькій Росинці свою муфточку, яку мені на минулий день народження подарувала тітка Рора. Мама правду казала: у бідолахи геть закоцюбли лапки від холоду!

– Та й у Щастика одяг такий благенький, такий благенький… Здається, їхня родина дуже бідує. А що, коли я віддам йому свій новий кожушок? На мені й минулорічний ще добре сидить, просто дядько Форко хотів порадувати мене обновкою… Хай Щастик носить на здоров’я, а я і в старому виходжу.

– Ох, Форчику! – сестра зворушено обійняла брата.