Друг для Карла

— Ну, що ж ти ніколи від мене не відходиш! — говорила мама-кенгуру своєму дитинчаті Карлу. Але Карл ще міцніше чіплявся за її сумку і навідріз відмовлявся йти грати з іншими кенгурятами. Справа в тому, що Карл був страшенно боязкий. Йому вже давно пора було ставати самостійнішим, але він зовсім не поспішав залишати тепле і безпечне укриття на животі у матері.

— Я ще зовсім маленький, мамо! Я не вмію бігати і стрибати, як решта! Ніхто не захоче грати зі мною! – сказав він одного разу.

Мати ніжно, але наполегливо відштовхнула його.

— Піди до озера, там, напевно, знайдеться з ким пограти!
Карл поплентався у бік озера. Щойно він підійшов до берега, з води з’явилася дивна істота: схожа на мишу, але з дзьобом, качиними лапами та широким плоским хвостом. Виглядало звірятко дуже смішно!

— Я качконіс, – представився він. — Кажуть, я найдивніша тварина на світі. Я стільки всього вмію: і плавати, і пірнати, і ходити по землі. Я вилупився з яйця, але потім мама годувала мене молоком, як це роблять кенгуру.

Карл раптом зрозумів, що світ навколо нього сповнений сюрпризів і всяких цікавих речей.
Пора йому залишити маму і йти вивчати цей захоплюючий світ разом з новим другом!