Чому собаки так швидко їдять

Вони разом виросли і тому дуже добре ладнали між собою: Єрун та Базікало.
Єрун був псом. З довгими шовковими вухами та волохатими лапами. А Базікало був смугастим котом, який завжди щось тихенько муркотів собі під ніс, за що його прозвали Базікалом. Один одному вони не заважали, і в кожного була своя миска і свій кошик, щоб в ньому спати, а іноді вони навіть спали разом біля каміна.
Тільки одного разу кіт і пес по-справжньому посварилися та й тоді швидко помирилися! Базікало шипів і дряпався, а Єрун ричав і кусався, і хто знає, що взагалі могло статися, якби старий папуга Лорреснор не закликав їх обох до порядку.
— Ану, припиніть, — крикнув на них папуга. — Будьте розсудливі! І не сміти сваритися!
А сьогодні вони знову посварилися, коли Єрун обідав на кухні. Базікало сидів на підвіконні і дивився на нього.
– Фу, – сказав він. — Який же ти ненажера, який ненажера. Ти навіть не жуєш, а ковтаєш свою їжу величезними шматками. Подивився б ти на мене, як я їм, як акуратно та вишукано. Молоко я обережно хлебчу язичком, а котячий корм і рибку їм тихенько без жодних ось цих «хляп-хляп», «хряп-хряп», як ти, ненажерлива, кваплива, скотина!
Ну, цього пес Єрун не міг так просто залишити. Спочатку він швидко доїв останні шматочки зі своєї миски, а потім кинувся боронитися.
– Гав! Гав! Гав! — прогарчав він басом і наскочив на Базіку на своїх незграбних лапах, але Базікало вискочив на кухонну шафу і звідти почав шипіти на Йеруна.
— Знову посварилися? — закричав папуга Лорреснор, який розгойдувався туди-сюди на своїй дерев’яній жердинці. — Послухали б краще мене, я розповів би вам, як так вийшло, що Єрун змітає свою їжу в одну хвилину, а Базікало їсть обережно і дрібненькими шматочками.

Кіт і пес відразу замовкли і стали слухати, тому що обидва любили цікаві історії.
— Це було дуже давно, — почав Лорреснор. — Тоді всі собаки були ще дикі. У них не було господаря, який давав би їм їжу, тому їм самим доводилося добувати собі їжу в безкраїх степах. І як вони це робили? Може, вони виходили на полювання ночами й поодинці? А ось і ні! Вони полювали вдень і збиралися для цього у великі зграї. Якщо вони чули запах дичини, то кидалися в погоню всією зграєю, з гавкотом і виттям, і якщо їм вдавалося когось упіймати, то це був їхній обід. Але ж в зграї собак було дуже багато, їм треба було ділити здобуток, а це не завжди виходило у них по-чесному і по-товариськи, ви ж розумієте. Адже це були дикі собаки, — пояснив Лорреснор, щоб їх виправдати. — Вихований собака, такий як наш Єрун, нізащо б до такого не допустився. Але, як би там не було, дикі собаки намагалися відірвати собі шматок м’яса побільше і проковтнути його якнайшвидше, щоб ніхто не забрав. І ось ця стара звичка — швидко схопити і швидко з’їсти— залишилася у собак назавжди.
А твої предки, Базікало, були дикими котами. У них теж не було господаря, який міг би налити у мисочку молока та покласти смачні шматочки, їм теж треба було самим шукати собі їжу. Дикі коти виходили на полювання вночі і завжди лише поодинці. Якщо кішка ловила здобич, вона тягнула її кудись у затишний темний куточок, де не було інших котів, які могли б на неї позаритись, і там з’їдала її спокійно, тихо і не спішучи. Ось чому, Базікало, ти досі так акуратно з’їдаєш свою рибку та котячий корм. Але ти не мусиш ображати Йєруна за те, що він їсть по-іншому. Така вже його природа.
– Гарна історія, – сказав Базікало. – Дякую тобі, Лорреснор!
– Дякую, Лорреснор! — подякував папузі і Єрун.
А потім пес і кіт зручно розташувалися на підлозі і почали грати хвостами один одного. Я думаю, що з того часу вони ніколи більше не лаялися, хоча я, звісно, можу помилятися.