Бусько і Бусиха

Лелеку звали Бусько, лелечиху — Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати, махала їм косинкою. А лелеки кружляли і все нижче й нижче спускались до неї. Баба випросила хлопців, щоб
затягли на хату колесо. І на те колесо сідали лелеки і мостили собі гніздо.

Якось була холодна весна, уночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір — по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, уже й голови не зведуть. «Бідні ж ви мої!» — забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами.

Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу.

Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Пам’ятаю: вже смеркло, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній нозі, дзьоб свій задер, і здається — на Буськовому дзьобі місяць повис.

Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає:

— Як воно, Бусько, не обіцяєш на завтра дощу?

— Кла-кла, — стукає дзьобом Бусько.

— Та воно й видно, — каже баба. — Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на городі, та й не здумаю, що тепер…

— Кла-кла, — каже Бусько.

— Ну хіба що так, — зітхає баба і йде в хату.

Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за ворота, і махала косинкою, і наказувала: «Дивіться, тримайтеся гурту. Та де хмара — летіть високо, а де блискавка з громом — летіть низько…»