Біла змія

Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.

Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.

А саме цього нещасливого дня королева загубила свій улюблений перстень. А може, його вкрадено? Підозра впала на слугу, який міг бути до цього причетний. Король лаяв його на чім світ стоїть і вимагав назвати злодія, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цієї халепи виплутатися, слуга пішов на берег струмка і там випадково підслухав розмову двох качок.

– У мене немов камінь у волі, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.

Схопив слуга птаху і поспішив на кухню до кухаря:

– Заріж цю качку, дивись, яка вона жирна.

Так от кухар знайшов у качиному волі перстень королеви, а слуга виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворі, але він вирішив покинути його і податися в мандри, прийнявши в дарунок від короля лише коня та трохи грошей на дорожні витрати.

Якось їхав він понад берегом озера і помітив, що три рибини заплуталися в густих очеретах і ніяк не можуть дістатися чистої води. Зглянувся він на них, спішився і кинув їх у глибоке озеро. Випірнувши з води, риби сказали:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.

Їде він далі і чує десь унизу голос мурашиного царя:

– От якби люди обходили нас десятою дорогою, як і незграбні тварини! Слуга відразу ж з’їхав на узбіччя, і мурашиний цар присягнувся:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за це.

Потім пролягла його дорога через ліс, і побачив він, як ворона з вороном виштовхували з гнізда своїх пташенят.

– Забирайтеся геть, ненажери! – каркали вони. – Он які вимахали. Самі шукайте собі поживу!

Бідні воронята махали крилами, але були ще слабкі і не могли злетіти.

– Ми всього лише маленькі пташенята, – кричали вони, – ви зобов’язані нас годувати, поки ми навчимося літати! Інакше ми помремо з голоду.

Нагодував добрий хлопець воронят. Угамувавши голод, вони загаласували:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі!

Пішим подорожнім прийшов наш герой у велике місто – столицю тамтешньої держави. На вулицях було людно, перехожі снували туди-сюди. Раптом, розштовхуючи натовп, проскакав глашатай, голосно вигукуючи:

– Принцеса піде під вінець з тим, хто розв’яже її задачу. А хто засватається і не впорається із завданням, на того чекає смертна кара.

Багато людей уже пробували свого щастя і наклали головою. Але варто було хлопцю побачити принцесу, як він, зачарований її красою, знехтував небезпекою і прийшов до короля свататися.

Його негайно відвели на берег моря і кинули у глибокі води перстень, який жених мусив дістати. Ніхто не хотів дивитися, як потоне добрий хлопець, і його залишили біля моря самого. Стоїть він на березі і не знає, що робити. Та ось підпливли до нього три рибини, яких він урятував од загибелі. Середня тримала в роті золотий перстень. Зраділий хлопець вручив перстень королю, але замість нагороди дістав нове завдання – дуже вже не хотілося гордій принцесі виходити заміж за простого слугу. Вона сама розсипала в траві десять величезних лантухів проса і сказала:

– До світанку збери просо назад у лантухи. І щоб жодного зернятка не лишилося долі!

Сів хлопець у саду і став міркувати, як виконати йому таке завдання, але нічого придумати не міг. Сидів зажурений і чекав, що з настанням ранку його поведуть на страту. Та коли засяяли в саду перші промені сонця, він побачив, що всі десять лантухів повні проса і стоять усі рядком, і жодного зернятка не лишилося в траві. Виявляється, прийшов уночі мурашиний цар з тисячами своїх мурашок, і вдячні комахи швидко і старанно вибрали просо і склали його в лантухи.

Тож коли принцеса прийшла в сад, то, на свій подив, побачила, що хлопець виконав і це завдання. Та вона не могла перемогти свою гординю і сказала:

– Хоча ти й виконав обидва завдання, але не бути тобі моїм чоловіком, поки не принесеш мені яблука з дерева життя.

Хлопець не знав, де росте дерево життя, але він зібрався у дорогу і вирішив шукати його доти, доки ноги йтимуть, хоч і не мав ніякої надії його відшукати. Обійшов він одне за одним три королівства і зайшов надвечір у ліс. Сів під деревом, і захотілося йому спати, – та раптом він почув у гілках шелестіння, і йому до рук упало золоте яблуко. А слідом за яблуком злетіли до нього вниз три ворони і сіли йому на коліна.

– Ми троє молодих воронят, яких ти врятував од голодної смерті, – сказали вони. – Ми тепер виросли і, коли почули, що ти шукаєш золоте яблуко, прилетіли з-за моря, долетіли аж до краю землі, де росте дерево життя, і принесли тобі це яблуко.

Годі й казати, як зрадів хлопець! Він поспішив у зворотний шлях і приніс прекрасній принцесі золоте яблуко. Відмовлятися й далі вона вже не могла і погодилася вийти за нього заміж. Молодята поділили яблуко життя і з’їли його удвох. І запанувала в їхніх серцях любов, і дожили вони щасливо до глибокої старості